Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Я згадую ці явища, бо сам пережив їх під час вакацій в Ульсґорі, коли несподівано полюбив читання. Водночас з'ясувалося, що я не вмію читати. Я, звичайно, заходився читати задовго до терміну, який я визначив собі. Але рік у Соре серед юрби галасливих більш-менш однолітків навчив мене недовірливо ставитись до таких обрахунків. Там я всотував швидкі, несподівані враження, що з усією очевидністю ставилися до мене, як до дорослого. То були враження в натуральну величину, що пригнічували мене своїм тягарем. Але тією самою мірою, якою я збагнув їх, мені розкрилися очі й на нескінченну реальність мого дитинства. Я знав, що воно не скінчиться, бо ж тільки-но починалося щось нове. Я казав собі, що, звичайно, кожному можна поділяти свій шлях на етапи, але вони вигадані. А сам я виявився надто невправним, щоб придумати собі які-небудь. Щоразу, коли я намагався, життя давало мені зрозуміти, що нічого не знає про них. А якщо я наполягав, що моє дитинство вже минуло, тієї самої миті зникало і все прийдешнє, і мені лишалось якраз стільки місця, скільки має під собою олов'яний солдатик, щоб мати змогу стояти.

Це відкриття, зрозуміла річ, ще більше вирізнило мене. Воно давало мені поживу для роздумів і виповнювало мене своєрідною остаточною радістю, яку я вважав за смуток, бо я, дитина, ще не доріс до неї. Крім того, як пригадую, мене занепокоїло, що тепер, коли нічого не передбачено на якийсь певний термін, чимало взагалі можна пропустити. Тож, коли з такими думками я повернувся в Ульсґор і побачив масу книжок, я взявся за них, і то поквапно, майже з нечистим сумлінням. Якимсь чином я ще тоді передчував думку, яка не раз навідувала мене згодом: людина не має права розгортати книжку, якщо не зобов'язалася прочитати їх усі. З кожним рядком людина розкриває світ. До книжок світ був цілісний і, можливо, знову стане таким після них. Але як я, не вміючи читати, дам раду такій силі книжок? Навіть у тій скромній бібліотеці вони тісно тулились одна до одної, відбираючи надію прочитати їх. Я вперто і відчайдушно тицявся від книжки до книжки й перегортав сторінки, наче збирався здійснити щось незмірне. Тоді я читав Шіллера і Баґесена, Еленшлеґера і Шак-Стафельда, всі знайдені там твори Вальтера Скотта і Кальдерона. Мені до рук потрапляло чимало такого, що я мав би прочитати раніше, читати інші книжки було ще зарано, майже жодна книжка не відповідала моєму тодішньому станові. Але я однаково читав їх.

У подальші роки я інколи прокидався серед ночі, й зірки видавалися такими реально близькими і такими значущими у своєму обертанні, що я не міг збагнути, як людина мириться з утратою такої великої частини світу. Такі самі почуття, здається, я мав і тоді, коли піднімав очі від книжки й визирав надвір, де буяло літо, де мене гукала Абелоне. Інколи її голос до мене долинав украй несподівано, і я ніколи не озивався. І то нашої найщасливішої пори. Але, як збагнув я тільки тепер, я судомно тримався за читання й ховався наполегливо і вперто від наших щоденних свят. Хоч який я був невправний, не використовуючи численних, часто непомітних нагод для природного щастя, в перспективі дедалі більшого розриву я не без утіхи добачав обіцянку майбутніх примирень — тим привабливіших, що далі я відсував їх.

А втім, мій читацький сон одного дня скінчився не менш несподівано, ніж почався, і тоді ми серйозно розсварилися. Адже Абелоне не шкодувала мені тепер ніяких глузів і зверхності, а коли я заставав її в альтанці, заявляла, ніби читає. Щоправда, якось у неділю вранці книжка лежала коло неї загорнута, але вона, здається, втішалася порічками, обережно знімаючи виделкою ягідки з дрібних гілочок.

Мабуть, то був один з тих ранків, які трапляються в липні, плинули нові, відпочилі години, коли завжди вдаються до дій радісних і нерозважливих. З мільйона дрібних незнищенних рухів створюється найпереконливіша мозаїка життя; речі пронизують одна одну й здіймаються в повітря, тіні від прохолоди стають ясними, а сонце перетворюється в легке духовне сяєво. В саду немає нічого головного, все міститься всюди, і треба розчинитися одразу в усьому, щоб нічого не пропустити.

У рухах та діях Абелоне тоді теж містилося геть усе. Як напрочуд добре вона вигадала — робити саме те і саме так, як вона робила. Її білі в затінку руки працювали так легко і так узгоджено, що круглі ягоди немов доброхіть відскакували і скочувались у вистелену росяним виноградним листям миску, де вже громадились інші ягоди, червоні й білі, лискучі й прозорі, зі здоровими зернятками в терпкому м'якуші. Тоді я хотів тільки дивитися, але, оскільки була ймовірність, що мені дорікнуть, я, щоб видаватися невимушеним, узяв книжку, сів по другий бік столу, розгорнув навгад і почав читати.

— Якби ж ти, читайте, принаймні читав уголос, — мовила трохи згодом Абелоне. З її голосу не чулося, ніби їй кортить посваритися, а оскільки, на мою думку, вже справді настала пора примиритися, я одразу почав читати вголос, до кінця розділу й далі, наступний називався «До Бетини».

— Ні, ні, не відповіді, — перебила мене Абелоне і одразу поклала, немов утомившись, виделочку. І миттю розсміялася, побачивши, як я глянув на неї.

— Господи, Мальте, як ти погано прочитав.

Тепер я був змушений признатися, що ні на мить не зосереджувався на тексті.

— Я читав тільки на те, щоб ти перебила мене, — наполягав я, обличчя мені пашіло, і я став гортати книжку назад, щоб побачити назву. Тільки тепер я дізнався, що то за книжка. — Чому не відповіді? — запитав я цікаво.

Абелоне, здавалося, не чула мене. Сиділа в світлій сукні й немов геть потемніла під нею, як, зрештою, і її очі.

— Віддай, — раптом розгнівано мовила вона й забрала книжку мені з рук і розгорнула саме там, де хотіла. А потім прочитала один з листів Бетини.

Не знаю, що я там зрозумів, але здавалося, ніби мені врочисто пообіцяли, що коли-небудь я збагну. Поки її голос наростав і нарешті майже дорівнявся до того, яким вона співала, я соромився, що так убого уявляв собі наше примирення. Адже я зрозумів, що це воно. Але відбувалося тепер десь у величній сфері, далеко понад мною, куди я не діставав.

Обіцянка справджується завжди, і якось та сама книжка знову опинилася серед моїх книжок, серед кількох книжок, із якими я не розлучався. Тепер і переді мною вона розгортається саме на тих місцях, які мені потрібні, і коли я читаю їх, годі з'ясувати, чи я думаю про Бетину, а чи про Абелоне. Ні, Бетина стала в мені реальніша, натомість Абелоне, яку я знав, була ніби підготовкою до неї, і тепер вона для мене перейшла в Бетину, немов у своє власне мимовільне єство. Адже ця дивовижна Бетина всіма своїми листами творила простір, сформувала найоб'ємнішу постать. Від самого початку в собі вона так розпросторилась у цілому, немов уже вмерла. Вона всюди розчинялася в бутті, бо ж належала до нього, і те, що сталося з нею, вічно існувало в природі; там вона пізнавала себе і майже з болем виривалася з себе; на превелику силу знову поверталася до себе, немов із глибин традиції, викликала себе, наче дух, і витримувала себе.

Бетино, ти ще жила тоді, я бачив тебе. Хіба земля ще не тепла від твого тепла, а птахи хіба не лишають ще простору для твого голосу? Роса вже інша, а зірки — це й досі зірки твоїх ночей. А хіба світ загалом не походить від тебе? Адже як часто ти запалювала його своєю любов'ю й бачила, як він палає і згоряє, і ти потай, коли всі спали, заміняла його іншим світом. Ти була в цілковитій гармонії з Богом, коли щоранку вимагала від нього нової землі, бо ж усе, що він створив, іде до загину. Тобі видалося жалюгідним щадити і вдосконалювати світи, ти споживала їх і простягала руки за щоразу новим світом. Бо твоя любов зрівнялася з усім.

Як таке могло статися, що не всі розповідають про твою любов? Що сталося відтоді, що було б дивовижнішим? Чим вони переймаються? Ти сама знаєш ціну своєї любові, ти гучно заявляла своєму найвидатнішому поетові, що він робить її людською, натомість вона ще стихія. А він, пишучи тобі, пояснював її людям. Усі читали ті відповіді й більше вірили їм, бо поет зрозуміліший для них, ніж природа. Але, можливо, коли-небудь стане очевидним, що тут пролягала межа його величі. Цю люблячу жінку накинули йому, й він не витримав її. Невже це означає, що він не міг відповісти? Така любов не потребує відповіді, поклик і відповідь вона має в собі, вона слухає саму себе. Але поет мав би принизитися перед нею в усьому її блиску й писати те, що вона диктує, обома руками навколішки, як Іоанн на Патмосі. Супроти того голосу не було ніякого вибору, той голос «виконував обов'язки янгола», щоб з'явитися, огорнути його й забрати у вічність. То були «огняний віз та огняні коні» його вшестя. Отак для його смерті підготували темний міф, а він відкинув його.

Доля полюбляє винаходити взірці та малюнки. Її труднощі полягають у складності. А от життя важке своєю простотою. Воно має лише кілька речей, які мають незмірну велич. Святий, що відкидає долю, обирає іншу долю, поряд із Богом. А те, що жінка відповідно до своєї природи змушена робити відносно чоловіка той самий вибір, накликає згубу на всі любовні стосунки; рішуча й позбавлена долі, немов вічна, стоїть вона поряд із ним, а він змінюється. Той, хто любить, завжди переоцінює кохану істоту, бо життя більше за долю. Її відданість хоче бути безмежною, і саме в цьому полягає її щастя. Безіменне страждання її любові завжди полягає в тому, що від неї вимагають обмежити ту відданість.

Немає жодної іншої скарги, яку коли-небудь висловлювали б жінки: Елоїза у своїх перших двох листах згадує тільки про неї, а через п'ятсот років ця скарга постає в листах португалки; її можна впізнати, наче пташиний спів. Раптом крізь ясний простір цього розуміння проходить далека постать Сафо, яку не знаходили століття, бо шукали її в долі.

Я ніколи не наважувався купити в нього газету. Я навіть не певен, що він справді завжди має в себе кілька номерів, коли він повільно походжав увесь вечір уздовж Люксембурзького саду. Він обертався плечима до ґрат і гладив рукою край невисокого муру, де стояли залізні штаби. Він так тулився до огорожі, що багато людей, які щодня проходили повз, не помічали його. Щоправда, він ще мав рештки голосу й нагадував про себе, але той звук був не гучніший за шваркіт у лампі або грубці, або далеке капання води в печері. А світ влаштовано так, що дехто все своє життя проходив повз нього під час пауз, коли він, безгучніший за все, що ворушиться, посувався, мов стрілка, мов тінь стрілки, мов час.