Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Як я не мав слушності, коли не хотів дивитися на нього! Я соромлюся писати, що я часто поблизу нього наслідував ходу якоїсь іншої людини, немов я й не знав його. Потім чув, як у ньому лунає слово «La Presse», одразу по тому ще раз, а втретє — у проміжку. Люди навколо мене озиралися й шукали голосу. Тільки я йшов швидше за решту, наче до мене нічого не долинуло, наче я був украй заклопотаний.

А я й справді був заклопотаний. Я намагався уявити його собі, я взявся до праці зобразити його, й від напруги піт виступав мені на обличчі. Адже я мав створити його, як створюють мертвого, для якого вже немає доказів, ніяких складових частин; таку працю треба здійснювати тільки в душі. Я знаю тепер, що мені трохи допомагала думка про численні зображення Христа з помережаної слонової кості, які лежать в усіх антикварів. Думка про яке-небудь «Pieta»[74] підступала до мене й відступала, — мабуть, тільки на те, щоб відтворити певний нахил його видовженого обличчя, недбалий заріст на тінях щік і, зрештою, болісну сліпоту замкненого обличчя, скривленого й задертого вгору. Але, крім цього, було ще багато іншого, належного йому, і я ще тоді збагнув, що в ньому не було нічого другорядного: навіть у тому, як його пальто чи плащ випиналося ззаду, тож виднів увесь комір — низенький комір, що великою дугою тягнувся навколо випнутої тоненької шиї, не торкаючись її; навіть у зелено-чорній краватці, зав'язаній аж занадто вільно, і аж ніяк не в капелюсі, старому, з задертими крисами, твердому фетровому капелюсі, якого він одягав так, як одягають капелюхи всі сліпі: без зв'язку з рисами обличчя, без можливості побудувати з доданого і себе самого нову зовнішню єдність, тож капелюх — не що інше, як накинутий чужий предмет. У своєму страхові придивлятись я зайшов так далеко, що зрештою образ цього чоловіка часто без ніякого приводу виразно й болюче зосереджувався в мені до такої тяжкої муки, що я, змушений нею, вирішив розхитати і скасувати дедалі більшу викінченість своєї уяви зовнішнім фактом. То було увечері. Я вирішив негайно пильно придивитися до нього, коли йтиму повз.

А тепер ви повинні знати: то діялось напровесні. Вітер, що дув удень, ущух, довгі, заспокоєні вулички тягнулись до вулиць, де, немов свіжі уламки білого металу, блимали будинки. Але той метал приголомшував своєю легкістю.

На широких вулицях, що бігли вдалину, сновигало багато людей, майже не боячись карет, які з'являлися лише зрідка. Мабуть, була неділя. Серед тиші вежі церкви Св. Сульпіція здіймалися в небо весело й несподівано високо, а на вузьких, майже римських вуличках перехожі несамохіть уже шукали недалекої весни. У Люксембурзькому саду й перед ним товклося так багато людей, що я не одразу й помітив його. Чи, може, не одразу впізнав серед юрби?

Я вмить пересвідчився, що витвір моєї уяви був безвартісний. Не обмежена ніякою стриманістю чи перекрученням очевидність його злиденності перевершувала мою здатність уявляти. Я не вловив ані кута нахилу обличчя, ані огиди, якої, здається, дедалі більше наповнювалися його порожні повіки. Я ніколи не думав про його рот, прихований, мов отвір стічної труби. Можливо, він мав колись спогади, але тепер до душі не доходило нічого, крім аморфного відчуття краю муру позаду, об який щодня стиралася рука. Я зупинився і, майже байдуже оглядаючи все інше, збагнув, що тепер на ньому інший капелюх і, безперечно, недільна краватка, прикрашена навскіс жовтими і фіалковими прямокутниками, а от капелюх був дешевим новим брилем із зеленою стрічкою. Ці барви, звичайно, не мали значення, і тільки моя дріб'язковість спонукає згадувати їх. Я хочу тільки сказати, що вони справляли враження м'якенького черевця якогось птаха. Навіть його не тішили ці барви, і хто поміж решти (я озирнувся) наважився б сказати, що отак одяглися задля нього?

Господи, нестямно пронеслось у голові, ти ж існуєш! Є докази твого існування. Я забув їх усі й ніколи не вимагав жодного, бо яке страхітливе зобов'язання полягало б в упевненості у твоєму існуванні. Й усе-таки тепер мені показано все. Це твій смак, тут твоє задоволення. Що ми все-таки навчилися терпіти все й не судити. Що важке в цьому світі? А що ласкаве до нас? Про це знаєш тільки ти.

Коли знову настане зима і я буду змушений одягати нове пальто, дозволь, щоб я його носив так, поки воно нове.

Не те що я хотів відрізнятися від них, коли я на початку ходив у своєму найкращому одязі й неодмінно намагався мати якийсь притулок. Просто я не зайшов так далеко. Я не мав духу жити їхнім життям. Якби в мене відсохла рука, я б, мабуть, ховав її. А вона (хто вона, я не знаю) з'являлася щодня перед терасами кав'ярень і, хоча їй було важко зняти пальто і виплутатися з бозна-якого верхнього та спіднього одягу, — вона не цуралася цього клопоту й роздягалася так довго, що не ставало сили дочекатися кінця. А потім скромно стояла перед нами зі своєю сухою, скоцюрбленою рукою, і ви бачили, яка то дивина.

Ні, не те що я прагнув відрізнятися від них, бо я б запишався, якби хотів дорівнятися до них. Я не такий. Я не мав ані їхньої сили, ані їхньої міри. Я живився, отже, від трапези до трапези не мав ніяких таємниць, а вони підтримували себе майже як вічні. Вони щодня, навіть у листопаді, стояли на рогах вулиць і не лякалися зими. Опускався туман, розпливалися їхні невиразні, непевні постаті. Я був у від'їзді, я був хворий, багато чого загинуло в мені, але вони не померли.

(Я ніколи не міг зрозуміти, як підводяться школярі в кімнатах, сповнених сірого холоду, хто зміцнює оті метушливі скелети, що вибігають у місто дорослих, у каламутні рештки ночі, у безкінечний шкільний день, — маленькі й боязкі, що завжди спізнюються. Я не маю ніякого уявлення про ту величезну допомогу, якої вони завжди потребують.)[75]

У місті повно людей, які повільно опускаються до них. Більшість спершу впираються, але ж є бліді підстаркуваті дівчата, які гинуть щоразу без опору. Бо, хоча їхня душевна сила не змарнована, їх ніхто ніколи не любив.

Господи, можливо, ти маєш на увазі, що я повинен покинути все і любити їх? Бо інакше чому мені так важко не йти за ними, коли вони переганяють мене? Чому я одразу згадую найсолодші, найнічніші слова, і мій голос повниться ніжності поміж вустами і серцем? Чому я уявляю собі, ніби несказанно обережно хухаю на них, отих ляльок, якими грається життя і щовесни, нізащо, б'є їх по руках, аж поки вони безвільно виснуть? Ці дівчата ніколи не падали з вершин надії, і тому й не розбилися, проте вони побиті й уже непотрібні життю. Тільки нічийні коти заходять до них увечері у кімнати, потай дряпають їх і мостяться коло них. Інколи я йду за ними назирці одну або дві вулички. Вони йдуть під будинками, всякчас хто-небудь затуляє їх, і вони зникають за постатями, наче й не було їх.

І все-таки я знаю: якби хто спробував тепер полюбити їх, вони важко повиснуть на ньому, немов зайшли задалеко і нездатні зрушити далі. Думаю, тільки Ісус зміг би витримати їх, бо його й досі наповнює воскресіння, проте вони йому байдужі. Тільки закохані спокушають його, а не ті, що з мізерним талантом бути коханою чекають слушної миті, немов із погаслою лампою.

Я знаю: якщо мені судилося пуститися берега, нічого не зарадить, якщо я уявлятиму себе у своєму найкращому одязі. Хіба він серед своєї пишноти не заходить поміж останніх? Хіба він, замість підвестися, не опустився аж на дно? Звісно, правда, інколи я думав про інших королів, хоч у парках немає їхніх постатей. Але тепер ніч, зима, я мерзну, я думаю про нього. Адже пишнота — лише мить, і немає нічого довшого за злидні. А цей король має жити у віках.

Хіба не він єдиний зберігся під ковпаком свого божевілля, немов воскові квіти під склом? Про інших у церквах молилися за їхні многая літа, а від нього канцлер Жан Шарльє Жерсон вимагав безсмертя, і це тоді, коли він став найзлиденнішим, страждав від самої вбогості, незважаючи на корону.

Тоді, коли від часу до часу, вдаючи незнайомих і зачорнивши обличчя, чоловіки накидались на короля в ліжку, щоб здерти з нього прилиплу до гнояків сорочку, яку він давно вже вважав за свою шкіру. В кімнаті було темнувато, і вони цупкими руками відривали, вхопившись, зотлілі клапті. Потім хтось запалював свічку, і тільки тоді вони бачили загноєну рану в нього на грудях, у яку занурився залізний амулет, бо він щоночі притискав його до себе з усією силою пристрасті; тепер той амулет лежав глибоко в його тілі, страхітливо коштовний у перлинах гною, немов чудотворні мощі у скриньці. Шукали міцних слуг, але ті не витримували огиди, коли потривожені хробаки виповзали з фламандського полотна, випадали зі складок і заповзали їм у рукави. Йому, безперечно, стало гірше, як не стало parva regina[76], бо вона, молода і ясна, ніколи не покидала подружнє ложе. Потім померла. А далі вже ніхто не наважувався шукати наложниць для тієї купи падла. Королева забрала з собою слова і пестощі, з допомогою яких можна було власкавити короля. Тепер уже ніхто не пробивався крізь здичавіння цього духу, ніхто не допомагав йому вибратися з провалля своєї душі, ніхто не розумів його, коли він раптом озирався круглими очима тварини, що йде на пасовисько. А коли він упізнавав заклопотане обличчя Жувеналя, то згадував колишнє королівство, і йому хотілося надолужити все змарноване.

Про події тієї доби дуже важко розповісти, не засмутивши слухача. Якщо десь відбувалося що-небудь, то навалювалося всім своїм тягарем і було, як кажуть, немов монолітом. Куди подітися від звістки про вбивство його брата або звістки, що ще вчора Валентина Вісконті, яку він завжди називав своєю любою сестрою, стояла перед ним навколішки й відсувала вбік жалобний удовиний убір з обличчя, скривленого від скарг і звинувачень, а сьогодні, кілька годин поспіль, затятий сумлінний адвокат так довго обстоює право монарших убивць, аж поки злочин стає осяйним, і, здається, прагне осяяти й небеса? Було б справедливим виправдати всіх, бо Валентина з Орлеана вмерла з горя, хоча їй обіцяли помсту. Яка була користь, що він простив бургундському герцогу, а потім знову простив? Його опанувала темна пристрасть відчаю, і він уже кілька тижнів живе в наметі серед Аргійського лісу й запевняє, що тільки крики оленів уночі дають йому полегшу.

Ще раз передумавши геть усе, від початку аж до кінця, хоч який він короткий, народ зажадав побачити свого короля і нарешті побачив — безпорадного. Але народ зрадів, як побачив, збагнув, що це король — тихий і терплячий чоловік, який тут тільки підтверджує думку: Господь дбає про нього у своєму запізнілому нетерпінні. В такі світлі миті на балконі палацу Сен-Поль король, напевне, здогадувався про свій потаємний шлях: він згадав день Розбеке, коли його дядько герцог Бері взяв його за руку, щоб показати результат своєї першої вправної перемоги; того напрочуд довгого і ясного листопадового дня він озирав простолюд Генту, що задушився, сам створивши тісняву, бо нападали на нього зусібіч. Переплетені, мов страхітливий мозок, захисники лежали там купами, в які збилися самі, щоб стояти щільною лавою. Просто бракувало повітря, коли ти бачив там і там їхні здушені обличчя; мимоволі наверталася думка, що повітря далеко відвіяло від цих ще стоячих у тісняві трупів, коли раптом пурхнуло в небо так багато охоплених відчаєм душ.

Цю сцену вкарбували йому в пам'ять як початок його слави. Й він забув її. Тоді то був тріумф смерті, а тепер, коли перед очима всіх він стояв на кволих ногах, діялась містерія любові. Тоді на обличчях інших він бачив, що те бойовище, хоч яке страхітливе, ще можна збагнути. А містерію годі збагнути, вона не менш дивовижна, ніж олень із золотим ланцюжком на шиї в Сенліському лісі. Тільки тепер він сам став видовищем, а решта занурились у споглядання. Він не сумнівався, що вони затамували віддих і сповнені тих самих незмірних сподівань, які колись замолоду заполонили йому душу в день полювання, коли поміж гілля глянули на нього спокійні очі. Таємниця побаченого охопила всю його лагідну постать, він не ворушився, боячись загинути; легенький усміх на його широкому простому обличчі набув природної тривалості, мов у скам'янілого святого, й не заважав йому. Отак він стояв, і то була одна з тих митей, у які вбирається вічність. Юрба насилу витримувала. Покріплена нагромадженою й невичерпно збільшеною втіхою, вона пронизала тишу радісним криком. Але вгорі на балконі стояв тільки Жувеналь Дезюрсен, і він, коли стишився гомін, ознаймив, що король поїхав на вулицю Сен-Дені до Братства Христових мук, щоб подивитися містерії.

У такі дні короля виповнював лагідний настрій. Якби тоді якийсь художник шукав образу для сцен райського життя, то не знайшов би взірця, довершенішого за постать тихого короля, що горбився в одному з високих вікон Лувру. Він гортав книжечку Кристини Пізанської, що мала назву «Шлях довгого навчання» й була присвячена йому. Він не читав учених полемічних промов, виголошених в алегоричному парламенті, який заповзявся знайти володаря, гідного керувати світом. Книжка завжди розгорталася перед ним на найпростішому місці: там, де йшлося про серце, що тринадцять років, немов колба над вогнем скорботи, лише дистилювало гірку воду очей; він збагнув, що справжня втіха починається тільки тоді, коли щастя вже проминуло й скінчилося назавжди. Ніщо не було для нього дорожчим за цю розраду. Поки його погляд начебто обіймав міст поодаль, він із тим серцем, натхненим Кумською сивілою, полюбляв виходити на шлях і дивитися на тодішній світ: на збурунене море, вежі чужих міст, стримані натиском далечіні, екстатичну самотність нагромаджених гір і досліджуване з боязливим сумнівом небо, що затягувалось, як живчик у немовляти.