Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Цієї ночі я знову згадав про зелену книжечку, яку, напевне, мав колись у дитинстві, й, не знаю чому, я втовкмачив собі в голову, що вона дісталася мені від Матильди Браге. Та книжка не цікавила мене, коли опинилась у мене, і я прочитав її лише через багато років, мабуть, під час вакацій в Ульсґорі. Але від першої миті книжка видалась мені важливою. Вона була наскрізь сповнена значення, навіть коли дивитися на саму обкладинку. Зелень палітурки щось означала, і людина одразу розуміла, що і всередині має бути щось значуще. Немов за домовленістю, спершу йшли гладенькі й білісінькі форзац і титульна сторінка, що видавались таємничими. Здавалося, ніби всередині має бути багато ілюстрацій, але там не було жодних, тож доводилося майже всупереч власній волі признатися, що навіть тут усе як годиться. Цей брак трохи надолужувала невелика закладка, потерта й трохи крива, що, щиро вірячи, ніби вона й досі рожева, лежала бозна-відколи між незмінними сторінками. Можливо, нею ніколи не користувалися, а палітурник швидко і старанно вшив її в обкладинку, не придивившись як слід. А можливо, закладка лежить там невипадково. Може, хтось припинив читати і вже ніколи не повернувся до книжки, бо тієї миті доля постукала йому в двері й завдала клопоту, й він далеко відійшов від усіх книжок, які, зрештою, не є життям. Годі було з'ясувати, чи хто-небудь читав книжку далі. Можна було навіть подумати, ніби просто хтось знову і знову розгортав книжку на цьому місці, і до цього доходило лише пізньої ночі. Хай там як, я мав певний острах перед обома сторінками, немов перед дзеркалом, біля якого хтось стоїть. Я ніколи не читав тих сторінок. Я взагалі не знаю, чи читав коли-небудь усю книжку. Вона була не дуже груба, але містила багато різних оповідок, надто надвечір завжди траплялася ще якась невідома.

Я пригадую лише дві. Я вам скажу які: кінець Григорія Отреп'єва і смерть Карла Сміливого.

Господь його знає, чи справили вони тоді на мене враження. Але тепер, коли збігло дуже багато років, я пригадую опис, як поколений і пошматований труп царя-самозванця з маскою на обличчі вкинули в юрбу, й він пролежав надворі три дні. Звичайно, годі сподіватися, що ця книжечка коли-небудь знову потрапить мені до рук. Але це місце, мабуть, дивовижне. А хотілося б знову перечитати, як відбулася його зустріч із матір'ю. Він, певне, почувався не дуже впевнено, якщо запросив її аж до Москви; я навіть переконаний, що тієї пори він так сильно вірив у себе, що думав, ніби справді кличе свою матір. І та Марія Нагая, що кілька днів поспіль мерщій добувалася до нього зі свого злиденного монастиря, теж здобула все, давши згоду. А чи не почалася його невпевненість саме тоді, коли вона визнала його? Я був схильний думати, що сила його перетворення спиралася на те, що він уже не був нічиїм сином.

(Зрештою, саме в цьому полягає сила всіх молодих людей, що пішли з дому.)[71]

Народ, що побажав собі такого царя, проте не уявляв собі, який він, зробив його ще вільнішим та необмеженішим у своїх можливостях. Але материне пояснення, що й саме становило свідому брехню, було ще й силою, яка зменшувала Григорія: виймала його з повноти власної вигадки, обмежувала його до втомленого наслідування, зводила до індивіда, яким він не був, перетворювала в ошуканця. І тоді з'явилася, трохи полегшивши ситуацію, ота Марина Мнішек, яка по-своєму заперечувала його, бо, як виявилося згодом, вірила не в нього, а в кожного. Я, звичайно, не можу ручатись, як докладно описано ті події в цій оповідці. Про це, здається мені, годилося б розповісти.

Але, хай там як, сама подія аж ніяк не застаріла. Цілком можна уявити собі автора, що з великою докладністю описав останні миті життя, — і він мав би слушність. Подробиць тут дуже багато: ось він, немов прокинувшись, метнувся до вікна, а потім скочив у вікно, впавши на подвір'ї серед варти. Він не зміг підвестися, йому допомогли. Він, певне, зламав ногу. Спираючись на двох людей, він відчував: вони вірять йому. Він озирнувся: решта людей вірить теж. Він майже жалів тих стрільців-велетнів, бо зайшло все дуже далеко: адже вони знали Івана Грозного в усій його страхітливій реальності, а вірили — в нього. Йому хотілося признатися їм, але розкрити рота означало б просто кричати. Біль у нозі просто нестерпний, а він уже так мало панував над собою, що не відчував нічого, крім болю. Крім того, не було часу. Його обступили зусібіч, він бачить Шуйського, а за ним — усе інше. Зараз усе скінчиться. Але варта зімкнула лави й захистила Григорія. Його не віддавали. І сталося диво. Віра тих старих вояків поширилася далі, попереду всі розступилися. Шуйський, стоячи неподалік, розпачливо гукає до вікна. Григорій не озирається. Він знає, хто там, і раптом відчув тишу, тишу, що заполонила все. І тепер долинув відомий здавна голос — високий фальшивий і напружений голос цариці-матері, що зреклася його.

Досі ситуація розвивалася сама собою, а тепер, будь ласка, дайте мені оповідача, справжнього оповідача: кілька рядків, які лишилися, мають випромінювати силу, що долає всі суперечності. Сказано про це чи ні, але можна заприсягтися, що між голосом і пістолетним пострілом у ньому ще раз озвалися, безкінечно зчавлені, воля і влада бути всім. Бо інакше годі зрозуміти ту блискучу логіку, з якою вони протикали йому нічну сорочку й штрикали тіло, немов хотіли уразити незламність індивіда. І те, що, й умерши, він три дні був у масці, якої був майже зрікся.

Коли я тепер думаю, мені видається дивним, що в цій самій книжці розказано й про кінець того, хто все своє життя був самим собою, твердим і незмінним, мов граніт, і щоразу тяжчим для всіх, хто витримував його. В Діжоні є його портрет. Але ми й без нього знали, що він був низенький, непоступливий, упертий і відчайдушний. Тільки про руки, мабуть, ніколи не думали. Він мав дуже теплі руки, які завжди хотів охолодити й несамохіть клав на щось холодне, розчепіривши пальці, щоб між ними було повітря. В руки йому йшла кров, що комусь іншому могла вдарити в голову, і ті руки справді були надуті, мов голови біснуватих, що шаленіють від своїх марень.

Годилося б мати неймовірну обережність, щоб жити з такою кров'ю. Тому герцог замкнувся в собі і часом боявся, коли по його жилах бігала тьмяна, потаємна кров. Та швидка й майже невідома наполовину португальська кров інколи була страхітливо чужа йому самому. Часто він боявся, що кров накинеться на нього уві сні й розірве його. Він удавав, ніби приборкав її, але завжди тремтів зі страху. Герцог не наважувався кохати жодну жінку, щоб не стати ревнивим, а його кров була така бурхлива, що він ніколи не підносив келиха до вуст; замість пити вино він пом'якшував свою вдачу трояндовим соком. І все-таки одного разу він випив, у таборі під Лозанною, коли втратили Грансон; він захворів, відчував пустку в душі й пив багато нерозведеного вина. Але тоді спала і його кров. У його безглузді останні роки вона часто занурювалась у важкий тваринний сон. Тоді ставало очевидним, якою мірою герцог був підвладний їй: адже, коли спала кров, він був ніким. Тоді до нього не смів підступити жоден з придворних: він не розумів, що вони кажуть. Герцог не наважувався постати перед іноземними послами, бо ж був нудний і пустий. Потім він сідав і чекав, поки прокинеться кров. Здебільшого вона мов підскакувала, виривалася з серця й кипіла.

Задля тієї крові він возив із собою всі речі, яких не цінував. Три великі діаманти і всі самоцвіти; фламандські мережива і гобелени з Араса, і то цілими купами. Своє шовкове шатро з золотим гаптуванням і чотири сотні наметів свого почту. І картини, намальовані на дереві, і дванадцять апостолів зі щирого срібла. Принца Тарентського і герцога Клевського, Філіпа Баденського і пана Шато-Ґійона. Адже прагнув сповістити своїй крові, що він імператор і немає нічого понад ним: щоб вона боялася його. Але кров не вірила йому, незважаючи на такі докази; та кров була недовірлива. Можливо, ще сумнівалася в герцогу. Але сурми кантону Урі зрадили його. Відтоді його кров знала, що тече в занапащеній людині, й прагнула вирватися назовні.

Так я бачу це тепер, а тоді на мене найбільше враження справила сцена, як шукали тіло герцога в день Богоявлення.

Молодий лотаринзький князь, що ввечері, одразу після навдивовижу квапливої битви, повернувся верхи у своє злиденне місто Нансі, рано-вранці розбудив своїх слуг і запитав про герцога. Відправляли посланця за посланцем, і він сам від часу до часу з'являвся у вікні, неспокійний і заклопотаний. Він не завжди впізнавав, кого везуть до нього в кареті чи несуть у паланкіні, а тільки бачив, що то не герцог. Не було його й серед поранених, і ніхто з полонених, яких раз по раз приводили й далі, теж не бачив його. Зате втікачі з бойовища розносили на всі боки різні чутки й були збентежені та налякані, мов боялися зіткнутися з ним. Уже споночіло, а про герцога ніхто нічого не чув. Протягом пізнього зимового вечора всюди поширилася звістка, що він зник. І хоч куди вона доходила, в кожного з'являлася раптова, перебільшена впевненість, що він живий. Мабуть, ще ніколи герцог не був такий реальний в уяві кожного, як тієї ночі. Не було жодного дому, де б не пильнували, не чекали на нього і не уявляли собі, як він стукає у двері. А якщо він не заходить, то тільки тому, що вже пройшов.

Тієї ночі був мороз, і здавалося, ніби замерзла й думка, що герцог живий: такою-бо несхитною видавалася вона. Минули роки й роки, поки вона розтанула. Всі ті люди, не знаючи нічого до ладу, наполягали, що він живий. Доля, яку він накинув їм, була стерпною тільки завдяки його постаті. Вони насилу дізналися, що він є, а тепер, коли вже знали його, з'ясували, що він видатний і незабутній.

Але наступного дня, сьомого січня, у вівторок, пошуки почалися знову. Цього разу був уже провідник. Ним виявився паж герцога, й він стверджував, ніби бачив здалеку, як його господар упав; тепер він покаже те місце. Він сам не розповідав нічого, його привів граф Кампо-Бассо й говорив замість нього. Тепер паж пішов уперед, а решта — одразу за ним. Той, хто бачив його, закутаного й напрочуд невпевненого, навряд чи повірив би, що це справді Джан Батиста Колона, вродливий і тонкостанний, як дівчина. Він тремтів від холоду, повітря було тугим від нічного морозу, при кожному кроці здавалося, ніби під ногами скреготять зуби. А втім, мерзли всі. Тільки герцогів блазень, прозваний Louis Onze[72], і далі був жвавий. Він удавав собаку, мчав наперед, повертався і якийсь час біг навкарачки поряд із хлопцем, а коли бачив здалеку труп, то вискакував наперед, нахилявся над ним і звертався до нього, мовляв, він міг би зосередитись і стати тим, кого вони шукають. Він давав трупу час на роздуми, а потім невдоволено повертався до інших і погрожував, проклинав і нарікав на впертість та лінощі мертвих. Люди йшли й далі, і не було кінця їхній ході. Місто вже майже годі було розгледіти, бо, незважаючи на холод, небо тим часом захмарилося і було сіре й непрозоре. Земля була пласка і байдужа, і невеличкий, збитий докупи загін з кожним кілометром дедалі більше губився серед просторів. Ніхто не розмовляв, тільки одна стара жінка, що пішла разом з ними, щось бурмотіла й хитала головою: можливо, молилася.

Одного разу проводир зупинився і озирнувся. Потім звернувся на мить до Лупі, португальського лікаря герцога, й показав уперед. За кілька кроків попереду простягалася крижана поверхня, калюжа або ставок, і в ній, наполовину занурені, лежали з десяток, а то й кільканадцять трупів. Майже всі були роздягнені й пограбовані. Лупі, нагнувшись, пішов уперед, пильно придивляючись до кожного група. Всі вже впізнали Олів'є де ла Марша і священика, що супроводив їх. А стара стала навколішки в сніг, заскімлила й нахилилася над великою рукою з розчепіреними пальцями. Всі метнулися до неї. Лупі зі слугою спробував перевернути труп, що лежав долілиць. Але обличчя примерзло, а коли його видобули з льоду, відокремилася тільки одна худа і ламка щока, бо другу відгризли собаки чи вовки, й видніла тільки велика рана, що тяглася від вуха, тож про обличчя годі було й мовити.

Усі по черзі озирнулися: кожен гадав, ніби побачить позаду римлян. Та побачили тільки блазня, що підбіг до них, злий і закривавлений. Він тримав плащ далеко від себе й похитував ним, наче звідти мало щось випасти, але в плащі нічого не було. Всі підступили ближче, шукаючи особливих прикмет, і таки знайшли декілька. Розпалили багаття і обтерли тіло теплою водою і вином. Усі побачили рубець на шиї і сліди від обох великих гнояків. Лікар уже не сумнівався. А люди дивилися ще й на інші прикмети. За кілька кроків від трупа Louis Onze знайшов великого чорного коня Моро, на якому їздив герцог у день Нансі. Блазень сів на коня і звісив куценькі ноги. Кров і далі збігала йому з носа в рот, і всі бачили, що він смакував нею. Один слуга пригадав, що на лівій нозі герцога вріс ніготь, і тепер усі заходилися шукати того нігтя. Блазень тим часом смикався, наче його лоскотали, й кричав: «Ох, монсеньйоре, даруйте їм, що вони, недоумки, викривають твої грубі вади і не впізнали тебе по моєму довгастому обличчю, на якому відображена твоя чеснота».

(Герцогів блазень першим увійшов і до кімнати, де поклали тіло. Це сталося в домі такого собі Жоржа Маркіза, ніхто не міг сказати чому. Домовину ще не покрили, тож блазень побачив геть усе. Білий камзол і кармазиновий плащ гостро й неприязно зіткнулися між чорним балдахіном і чорним ложем. Попереду стояли високі червоні чоботи з великими позолоченими острогами. А в тому, що вище є голова, годі було й сумніватися, тільки-но побачивши корону. То була велика герцогська корона з кількома самоцвітами. Louis Onze пішов навколо й до всього придивився. Він обмацав навіть атлас, хоч і мало тямив у тканинах. Певне, якийсь добрий атлас, можливо, задешевий для Бургундського дому. Блазень ще раз відступив назад, щоб усе окинути очима.

Фарби у відблисках сліпучого снігу видавалися напрочуд несумісними. Блазень немов закарбував у пам'яті всі деталі. «Добре вбраний, — схвалив нарешті він, — можливо, трохи яскраво. Він уявляв собі смерть, мов ляльковода, що притьмом потребував якогось герцога».)[73]

Краще просто констатувати певні речі, які годі змінити, ніж оплакувати цей факт або просто міркувати про нього. Тож мені стало ясно, що я ніколи не був справжнім читачем. У дитинстві я вважав читання за професію, яку має обрати собі людина, і то згодом, коли перебере одну за одною всі професії. А точніше, я не мав певного уявлення, коли таке може статися. Я сподівався, що це стане очевидним, коли життя, так би мовити, зміниться і йтиме тільки зовні, так само як давніше — зсередини. Я уявляв собі, ніби тоді воно буде збагненним і однозначним і його аж ніяк не розумітимуть хибно. Аж ніяк не простим, навпаки, як на мене, вкрай вимогливим, складним і важким, але неодмінно прозорим. Своєрідна необмеженість дитинства, непропорційність, неосяжність — це все тоді стане подоланим. Щоправда, важко було добачити чому. По суті, життя щоразу збільшується, наростає з усіх боків, і що більше ти роззираєшся, то більше внутрішнього зворушує в собі людина: хтозна, звідки воно приходить. Але, здається, воно росте до крайніх меж, а потім нараз розбивається. Легко спостерегти, що дорослі дуже мало переймаються цим, вони ходять, виголошують судження та діють, а коли постають перед труднощами, то винні тільки зовнішні обставини.

Отож я відклав читання до початку таких змін. Тоді я б ставився до книжок, як до знайомих, мав би час на спілкування з ними, певний, спокійний і приємно проведений час, і то такий довгий, як тобі хочеться. Звичайно, деякі книжки стоятимуть ближче до тебе, і годі сказати, чи можна наперед бути впевненим, що ти не витратиш на них зайві півгодини замість прогулянки, розмови, початку театральної вистави або нагального листа. Але, слава Богу, я навіть здумати не міг, що сплутається і стане сторч, немов залежане, волосся, горітимуть вуха, руки стануть холодні, мов метал, а довга свічка догорить у свічнику!