Розділ «Зі збірки «Місяць навпроти» (1925)»

На землях хитких, які випаровують літо,

у білому мреві невидима сходить днина.

Вона полог ночі простромить несамовито

і берег запалить, і жаром дихне рівнина.

А ніч прадавня глибока — мов глечик, що воду

лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі.

В індіанськім каное, задивившись на зорі,

людина палить сигару й вдихає свободу.

Одвічні сузір'я димок огортає сивий,

минулого й назви немає в цієї миті.

І світ — лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий.

Найперша ріка. І найперша людина в світі.

Майже Страшний суд

Мій провулок знічев'я живе й віддається

                                                        мінливостям ночі.

Ніч — довге й самотнє свято.

В глибині душі я собою пишаюсь.

Літописець світу цього,

                 я засвідчив його неповторність.

Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,