Розділ «Таємна вилазка на горище БРТ»

— Це добре, — похвалив мене дід. — Може, хоч у тебе дійдуть руки до родинної історії.

Звісно, я був трохи розчарований. Сподівався, що в тій коробці може бути план, де заховано скарб, чи ще щось подібне. Ключ… Перстень… Родинний герб… А коробка з папірцями мене мало цікавила, хіба лише тим, що її тримав у руках сам Арсен!

Але я все одно вирішив довести справу до кінця і в призначений час прийшов на обійстя БРТ.

Мене зустріла Айрес.

— Тільки обережно, — попередила вона. — Батько не любить, коли ми лазимо на горище.

Вона повела мене на сходи.

— Ти взяв ліхтарик? — запитала вона. — Наш учора зламався.

Я пошкодував, що не попросив у діда ліхтарик.

Айрес збігала до хати по свічку й сірники.

— Там темно… — сказала вона. — Ти лізь, а я почергую у дворі. В разі чого — буду голосно кашляти. Як закашляю — це означає, що повернулися наші й треба непомітно злізти. Обіцяєш?

Я пообіцяв і почав здійматися високою крутою драбиною до люка в стелі. Відкинув його й опинився в суцільній темряві. Закрив кришку. Чиркнув сірником, запалив свічку.

Оглядів приміщення. Нічого ж собі!

Весь простір було заставлено старими меблями, шафами й шухлядками, двоногими стільцями й етажерками. В кутку навіть шкірило зуби крісло з обірваною оббивкою. Вздовж стіни виструнчилися в один ряд книжкові полиці. На них лежали стоси старих тек, ящики, наповнені старими речами та заіржавілими інструментами.

Піднявши свічку вище над головою, я помітив на стелі кількох кажанів. Почув, як по кутках шурхотять їхні земні родичі. Мені стало незатишно. Здалося, що я стою посередині закинутого лану, виораного плугом. І цей плуг вивернув назовні все, що таїлося під товстим шаром часу й колись було для людей потрібним і живим. Кожна річ ніби промовляла до мене: доторкнися, дай знову відчути тепло людських рук…

Я в розпачі присів на край крісла. Воно охнуло, зарипіло і мало не розвалилося піді мною. Речей було безліч! Як тут можна щось знайти?

Коли очі звикли до тьмяного світла, я все ж вирішив поритися на полицях. Тим більше, я знав, що шукати: залізну коробку від сигар.

Пробіг пальцями по теках — і вони вмить почорніли від пилу.

Щоправда, придивившись уважно, я побачив, що теки були охайно підписані різними прізвищами і ретельно пронумеровані. Але металевої коробки ніде не було!

Не можна гаяти часу. Я почав уважно переглядати кожну теку, кожну річ і кожен ящик, забитий пожовтілими вишитими рушниками, сорочками, хустками й іншими предметами побуту, які назбирав Яків Степанович. Пилюка здійнялась така, що здавалось, я стою посеред згарища.

Я чхнув. Котрийсь із ящиків упав на підлогу. Вміст висипався з нього, щось дзенькнуло під ногами. Обпікаючись воском свічки, я нахилився і підняв з підлоги пласку металеву коробку. Вона була рудою від іржі, але на кришці подекуди лишився облуплений малюнок. На ньому було зображено чоловіка в ковбойському капелюсі. А внизу виднілось напівстерте слово, написане англійськими літерами «…а… на». Певно, там було написано «Гавана»…