Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Тож нарешті Три Роди елдарів зібрались у Валінорі, а Мелкора було закуто. І настав тоді Розквіт Благословенного Краю, зеніт його слави та блаженства, тривалий у літописанні, проте скороминущий у пам’яті. У ті дні елдари досягли зрілості тілом і духом, а нолдори невпинно вдосконалювали свої знання й уміння; і впродовж років їхня радісна праця збагачувала світ новими прегарними та дивовижними речами. Тоді ж нолдори перші задумалися про створення літер; Руміл із Тіріона — ось ймення того хранителя премудрості, котрий уперше припасував знаки для запису мовлення та пісень, одні — для гравіювання на металі й камені, а інші — для виведення пензлем чи пером.

У той час в Елдамарі, в домі Короля Тіріона, на вершечку Туни, народився найстарший із синів Фінве — і найулюбленіший. Куруфінве нарекли його, проте матір звала сина Феанором, Духом Вогню; саме під цим іменем його й увічнили всі нолдорські сказання.

Матір Феанора звалася Міріель, але іменували її Сірінде, тому що була вона неперевершеною майстринею у ткацтві та шитві; руки її найкраще давали лад тонкій роботі, так що не було їй у цьому рівних навіть серед нолдорів. Кохання Фінве та Міріель було сильним і радісним почуттям, бо виникло воно у Дні Блаженства Благословенного Краю. Та, виношуючи сина, Міріель змарніла духом і тілом; отож, породивши його, забажала звільнитися від життєвих мук. І коли дала йому ймення, то мовила до Фінве:

— Не судилося мені вже виношувати дітей; бо сила, що живила би багатьох, перейшла в одного Феанора.

Тоді затужив Фінве, адже нолдори були тільки на зорі своїх днів, і він хотів породити чимало дітей, аби ті жили у блаженстві Аману; і сказав до Міріель:

— Чи ж в Амані не знайдеться цілющого засобу? Тут можна зарадити будь-якій утомі.

Та Міріель і далі слабнула, тоді Фінве попросив поради у Манве, і Манве передав її під опіку Ірмо в Лоріені. У мить розлуки (на коротку часину, як думав ельф) Фінве сумував, бо йому здавалося прикрістю те, що матір повинна віддалитись і пропустити щонайменше початок дитинства власного сина.

— То і справді прикрість, — мовила Міріель, — і я би ридала, якби не була така стомлена. Та не покладай на мене провину ні за це, ні за все, що може трапитися згодом.

Тоді вона подалась у сади Лоріена і заснула; та, хоч здавалося, ніби вона спить, насправді дух її відокремився від тіла і тихо полинув у чертоги Мандоса. Служниці Есте доглядали тіло Міріель, і воно не зістарилось; але сама ельфійка не повернулася. З тої пори Фінве затужив, і часто ходив у сади Лоріена, і сидів попід срібними вербами побіля тіла дружини, й окликав її обома йменнями. Та все марно; він єдиний у цілім Благословеннім Краю не знав радості. І по якомусь часі Фінве перестав ходити до Лоріена.

Відтоді всю любов свою віддавав він синові; й Феанор, у якому наче горів потаємний вогонь, ріс швидко. Він був високий, гарний з лиця, впевнений, із проникливими ясними очима та волоссям чорним, як воронове крило; наполегливий і непохитний у досягненні свого. Мало кому вдавалося переконати його порадою, і нікому — силою. З усіх нолдорів, тодішніх і прийдешніх, Феанор мав найгостріший розум, а ще в нього були золоті руки. У юності, покращуючи творіння Руміла, він вигадав ті літери, які носять його ймення та якими відтоді завжди користувалися елдари; і саме він, перший із-поміж нолдорів, виявив, що ельфійська майстерність може породити більші й чистіші самоцвіти, ніж ті, які дарує Земля. Перші коштовності, що їх виготовив Феанор, були білі та безбарвні, проте у світлі зірок вони блискотіли блакитно-срібними вогниками, яскравішими за Геллуін; а при спогляданні крізь інші кристали, які він виготовив, віддалені предмети здавалися маленькими, проте чіткими — такими, як бачать їх орли Манве. Руки та розум Феанора рідко відпочивали.

Ще в ранній юності він пошлюбив Неарданель, доньку видатного коваля на ім’я Магтан, із тих нолдорів, котрих найдужче любив Ауле; від Магтана Феанор багато дізнався про виготовлення речей із металу та каменю. Неарданель також мала непохитну волю, проте була вона терплячіша за Феанора, прагнучи зрозуміти душу іншого, а не панувати над нею; і попервах, коли полум’я чоловікового серця розгорялося надто гаряче, їй удавалося його вгамовувати; але подальші Феанорові вчинки засмучували її, тож вони відчужились одне від одного. Неарданель породила Феанорові сімох синів; і свою вдачу вона почасти передала кільком із них, але не всім.

І от сталося так, що Фінве взяв за другу дружину Індіс Прекрасну. Вона була з ваньярів і доводилася близькою родичкою Інґве — Верховному Королю, — мала золоте волосся, була висока й цілком не схожа на Міріель. Фінве дуже любив її, тож знову навчився радіти. Проте тінь Міріель не полишила ні дому Фінве, ні його серця; і з усіх, кого він любив, найбільше займав його думи Феанор.

Батькове одруження не втішило Феанора, він не вельми любив Індіс, а також Фінґолфіна та Фінарфіна, її синів. Жив окремо, досліджуючи землю Аману чи займаючи час поглибленням знань і улюбленими ремеслами. Причину тих нещасть, яким судилося трапитися згодом і в яких Феанорові було відведено чільне місце, багато хто вбачав у внутрішніх чварах дому Фінве, гадаючи, що, якби Фінве і далі тужив через утрату й задовольнився вихованням єдиного владного сина, Феанор діяв би інакше і страшному лиху можна було би запобігти; бо скорботу і боротьбу в домі Фінве оплакують у сказаннях нолдорських ельфів. Однак діти Індіс зажили величі та слави, як і потому їхні власні діти; і, якби вони не з’явилися на світ, історія елдарів збідніла б.

І ось, поки Феанор і нолдорські умільці захоплено працювали й ніщо не віщувало кінця їхніх трудів, поки сини Індіс доростали до зрілості, Розквіт Валінору близився до завершення. Бо сталося так, що Мелкор, проживши три самотні віки в темниці Мандоса, відбув термін ув’язнення, який призначили йому валари. Нарешті, як і обіцяв Манве, бунтівник знову постав перед престолами богів. Тоді він поглянув на їхню пишноту і блаженство — й у серці його оселилася заздрість; він поглянув на Дітей Ілуватара, котрі сиділи в ногах у Могутнього, — і його сповнила ненависть; він поглянув на розкіш блискучих самоцвітів — і зажадав заволодіти ними; та думки свої приховав і відклав помсту.

Перед брамами Валмара Мелкор припав до ніг Манве і благав прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж — у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Ніенна підтримала його благання; та Мандос мовчав.

Тоді Манве подарував Мелкорові прощення; втім, валари поки що не могли дозволити, щоби він уникнув їхнього пильного зору, тому примусили бунтівника жити в межах брам Валмара. Проте в той час усі слова й учинки Мелкора були вдавано чесними, а валари та елдари мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож незабаром він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею, і Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла. Бо ж Манве був вільний од зла і не міг осягнути його, а також пам’ятав, що на початку, в думці Ілуватара, Мелкор був рівний йому самому; тому він не прозирнув до глибин Мелкорове серце і не збагнув, що любов навіки полишила його. Та не так легко було обдурити Улмо, і Тулкас стискав кулаки щоразу, як розминався з Мелкором, своїм недругом; адже якщо Тулкаса важко було розгнівити, то він так само важко і забував про скоєне. Та обоє вони скорилися рішенню Манве, позаяк тим, котрі хочуть захищати владу від бунту, самим бунтувати не велено.

Тож глибоко в душі Мелкор найбільше ненавидів елдарів: і тому, що вони були гарні та радісні, й тому, що вбачав у них причину вивищення валарів і власного падіння. А відтак іще переконливіше вдавав любов та прагнув дружби й запропонував їм прислужитися знаннями і працею в будь-якому їхньому величному діянні. Ваньяри ставилися до Мелкора з підозрою, бо мешкали у світлі Дерев і були цілком задоволені; на телерів він сам не вельми зважав, гадаючи, що вони маловартісні — надто слабкі інструменти, щоби ними можна було скористатися для здійснення його задумів. А от нолдори захопилися таємними знаннями, які він зміг розкрити їм; і декотрі дослухалися до слів, яких найкраще би зовсім не чули. Згодом Мелкор навіть стверджував, нібито Феанор потай перейняв у нього чимало вмінь і нібито він напучував ельфа щодо найвидатніших його творінь; але була то лжа, до якої бунтівний вала удався через пожадливість і заздрість, бо жоден із елдаліе ніколи не ненавидів Мелкора так, як ненавидів його Феанор, син Фінве, який уперше назвав його Морґотом; і хоч як сильно він заплутався в тенетах Мелкорової злоби, спрямованої на валарів, проте жодного разу не бесідував із ним і не прислухався до його порад. Феанора вів тільки вогонь власного серця, він завжди працював швидко і самотужки; не просив допомоги чи поради в жодного мешканця Аману, ні поважного, ні непримітного, хіба що — та й то до пори до часу — в Неарданель Мудрої, своєї дружини.

Розділ VII. Про Сильмарили і нолдорські заворушення

У той час було виготовлено речі, які згодом зажили найбільшої слави з-поміж усіх ельфійських творінь. Адже Феанор, досягши піку могутності, сповнився новими думами — чи то, можливо, прилинула до нього тінь завбачення судьби, що наближалась, — і розмірковував про те, як би зберегти нетлінним світло Дерев, пишноту Благословенного Краю. А тоді, зібравши всю свою премудрість, силу та майстерність, розпочав тривалу таємну працю, завдяки якій з’явилися Сильмарили.

Зовні то були три великі коштовності. Утім, лише в Кінці, коли повернеться Феанор, який загинув іще до сотворення Сонця, а нині спочиває в Чертогах Чекання й уже не приходить до свого роду, — лише коли зникне Сонце й зірветься з неба Місяць, лише тоді стане відомо, з чого їх зроблено. Речовина ця нагадувала кристал діамантів, однак була міцнішою за адамант, отож, у межах Королівства Арда її не вдалося би знищити чи зіпсувати жодним насильницьким чином. Але кристал був для Сильмарилів тим, чим є тіло для Дітей Ілуватара: домом внутрішнього вогню, що таїться всередині та струменіє в них постійно, що є, власне, життям. Внутрішній вогонь Сильмарилів Феанор сотворив зі змішаного світла Дерев Валінору, і світло те й досі живе, хоча самі дерева вже давно всохли й не сяють. Тому навіть у темряві найглибшої скарбниці світіння Сильмарилів нагадувало світло зір Варди; та позаяк насправді вони були живими створіннями, то раділи світлу, приймали й віддавали його, забарвлюючи в дивовижні відтінки.