Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Отоді почалася гонитва; земля двигтіла під копитами коней війська Ороме, а іскри, що їх викрешували підкови Нагара, стали першим світлом, яке повернулось у Валінор. Але щойно перший із валарських вершників налетів на Хмару Унґоліанти, відразу ж усі воїни посліпли та занепали духом, розгубились і побрели невідь-куди; а гук Валароми затнувся і стих. Тулкас же начеб упіймався в чорні сіті ночі — стояв, безсилий, і лиш розтинав ударами повітря. А коли Темрява проминула, було вже надто пізно: Мелкор, здійснивши помсту, майнув бозна-куди.

Розділ ІХ. Про вихід нолдорів

По якомусь часі довкруж Кола Судьби зібрався численний натовп; і валари правували в пітьмі, адже була ніч. Але тепер над їхніми головами мерехтіли зорі Варди, і повітря аж бриніло; бо вітри Манве віднесли геть смертельні випари й відкотили назад морські тіні. Тоді підвелася Яванна і встала на Езеллогарі, Зеленому Кургані, спорожнілому та понурому; і приклала руки до Дерев, але ті були неживі й чорні, а кожна галузка, якої вона торкалася, відламувалась і мертвою падала їй до ніг. І багато голосів тоді злилось у тузі, а плакальникам здавалося, ніби вони висушили до дна чашу горя, що її наповнив для них Мелкор. Але вони помилялися.

Яванна звернулася до валарів, мовивши:

— Згинуло Світло Дерев, і живе тепер лиш у Феанорових Сильмарилах. Завбачливий він був! Адже навіть наймогутніші служителі Ілуватара деякі творіння можуть утілювати лише раз, єдиний раз. Я породила Світло Дерев, але в межах Еа ніколи вже не повторити мені цього. Проте, коли би я мала бодай дещицю того світла, то змогла би відродити Дерева, доки не вичахло їхнє коріння; і тоді рана наша загоїлася б, а Мелкорів лихий намір було би зруйновано.

Тоді заговорив Манве і сказав:

— Чи чуєш ти, Феаноре, сину Фінве, слова Яванни? Чи даси те, що вона просить?

Запала довга мовчанка, та Феанор не зронив ані слова. Тоді Тулкас викрикнув:

— Говори, о нолдоре, так чи ні! Утім, хто відмовить Яванні? Хіба світло Сильмарилів постало не з її творіння на початку?

Проте Ауле Творець промовив:

— Не квапся! Ми просимо більшого, ніж ти собі уявляєш. Тож бодай ненадовго облиш його у спокої.

Але озвався Феанор, гукнувши люто:

— Є такі діяння, які нижчий за станом, подібно як і великий, може звершити лише єдиний раз; і в діяння те він укладає власне серце. Імовірно, мені вдалося би розімкнути Коштовності, проте вже ніколи не зробив би я нічого подібного; якщо змусите мене розбити їх, то я розіб’ю своє серце, я загину — перший із елдарів в Амані.

— Не перший, — прорік Мандос, але слів його не збагнули; і, доки Феанор думав у темряві свою невеселу думу, знову запала тиша.

Йому здавалося, ніби він оточений ворогами, і пригадав він слова Мелкора: «Сильмарили в небезпеці, якщо ними заволодіють валари». «Чи ж він не вала, не з їхнього роду, — подумав Феанор, — хіба він не розуміє їхніх сердець? Так, злодій викриє злодіїв!» І вже вголос він гукнув:

— Я не вчиню цього добровільно. А коли валари силуватимуть мене, тоді воістину я знатиму, що Мелкор одного з ними роду.

Відтак Мандос мовив:

— Ти висловив свою волю.

А Ніенна підвелась, і зійшла на Езеллогар, і відкинула сірий каптур, і сльозами своїми змила бруд, який залишила Унґоліанта; і заспівала жалобну пісню про світову печаль і про Знівечення Арди.

Та щойно затужила Ніенна, прибули гінці з Форменоса, і були то нолдори, і принесли вони нові лихі вісті. Вони розповіли, що сліпа Темрява рушила на північ, і всередині в ній линула сила, котрій немає ймення, і вона була джерелом Темряви. Але й Мелкор також там був, і він увійшов у дім Феанора, й убив при його дверях Фінве, Короля Нолдорів, і пролив першу кров у Благословенному Краї; бо Фінве єдиний не кинувся тікати зі страху перед Тьмою. Ще розповіли вони, що Мелкор знищив твердиню Форменос і забрав нагромаджені там нолдорські коштовності та що Сильмарили зникли.