Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Усі мешканці Аману дивувались і тішилися творінням Феанора. І Варда освятила Сильмарили, і звідтоді ні смертна плоть, ані нечестиві руки, ні жоден зловмисник не могли до них доторкнутися, бо Коштовності обпікали їх і позбавляли сили; а Мандос передрік, що долі Арди, суші, моря та повітря нерозривно поєднані з ними. І серце Феанора прикипіло до його власноручних творінь.

Тоді Мелкор зажадав заволодіти Сильмарилами, і сам лише спогад про їхнє сяйво вогнем пік його серце. Відтоді й надалі, запалений цим жаданням, він іще наполегливіше дошукувався способу знищити Феанора та покласти край дружбі валарів із ельфами; проте хитрощі добре замаскували його наміри, і під його тодішньою личиною не вдавалося розгледіти злоби. Мелкор довго працював, і робота його спершу була некваплива та нудна. Однак тому, хто засіває брехню, врешті-решт, не бракуватиме врожаю, і він невдовзі зможе спокійно відпочити після трудів, допоки інші пожинатимуть плоди та засіватимуть замість нього. Мелкорові завжди вдавалося знайти охочих послухати його слова і переповісти почуте іншим; його лжу друг переказував другові так, як переказують секрети, знання яких нібито робить мудрішим того, хто їх розповідає. Гірка покута спіткала нолдорів у прийдешні дні за те, що вони охоче слухали спокусника.

Коли Мелкор зрозумів, що чимало ельфів потяглося до нього, то часто походжав між них і поміж ввічливих слів вплітав геть інакші, та так невловно, що багато слухачів уважало, ніби слова ті породжені їхньою власною думкою. Він викликав у їхній уяві видіння могутніх королівств, якими вони, владні та вільні, могли би правувати на власний розсуд — на Сході; й тоді навсібіч поповзли чутки, ніби валари привели елдарів до Аману із заздрості, боячись, що краса квендів і сила творців, яку їм передав Ілуватар, щойно ельфи почнуть розмножуватись і розселятися на широких просторах світу, непомірно зростуть і вийдуть із-під влади валарів.

До того ж, у ті дні валари хоч і знали про грядущий прихід людей, та не повідали про це ельфам; Манве не відкрив їм цього. Мелкор же потай розповідав квендам про Смертних людей, задумавши перекрутити мовчання валарів і скористатися з нього. Та він мало знав про людей, адже, поглинутий власними думками, під час творення Музики не дуже зважав на Третю Тему Ілуватара; зате поширилися чутки, ніби Манве тримає людей у полоні, щоби вони прийшли і витіснили ельфів із земних королівств, адже валари гадали, що цією скороминущою та слабкою расою керувати легше, ніж ельфами, позбавивши останніх спадку Ілуватара. Не було правди в тих словах, валари-бо нечасто намагалися керувати волею людей; але багато нолдорів повірило чи майже повірило лихим словам.

Отак не встигли валари і схаменутися, як спокій Валінору вже було отруєно. Нолдори почали нарікати на них, і декотрі, сповнившись погорди, забули, скільки з того, що вони знали та мали, ельфи отримали в дар од валарів. Найсильніше ярів новий вогонь бажання свободи та розлогих володінь у нетерплячому серці Феанора; і Мелкор потай сміявся, бо саме туди цілила його брехня, — через одвічне жадання заволодіти Сильмарилами він понад усе ненавидів Феанора. Та до Коштовностей бунтівному валі було зась; під час бучних святкувань Феанор одягав їх, і вони ясно сяяли в нього на чолі, а в інші дні Сильмарили пильно охороняли, замкнувши в темних покоях тіріонського сховища. Феанор палав до цих каменів жадібною любов’ю і не хотів, аби хтось, окрім батька та сімох синів, дивився на них; тієї пори він уже ледве чи й пам’ятав, що світло всередині Сильмарилів не належало йому.

Феанор і Фінґолфін — старші сини Фінве — були верховними принцами, котрих шанували всюди в Амані; проте в той час обоє запишались і заздрили один одному через привілеї та маєтності. Тоді Мелкор поширив в Елдамарі нову брехню, і до Феанора дійшли чутки, ніби Фінґолфін і його сини вступили у змову, щоби скинути Фінве й старшу родову лінію Феанора та, з дозволу валарів, зайняти їхнє місце; бо валарам не подобалося, що Сильмарили зберігають у Тіріоні, а не передали під їхню охорону. А Фінґолфінові та Фінарфіну було сказано:

— Стережіться! Гордий син Міріель завжди недолюблював дітей Індіс. Тепер же він став усесильним і має батькову підтримку. Мине небагато часу — і він вижене вас із Туни!

І коли Мелкор зрозумів, що брехня його розпалила пристрасті, що погорда та гнів пробудились у серцях нолдорів, то заговорив із ними про зброю; і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще — високі шоломи з червоними плюмажами. Гірко пошкодував Магтан про той день, коли навчив чоловіка Неарданель розумітися на роботі з металом не гірше, ніж сам він навчився в Ауле.

Таким-от робом — брехнею, злісними нашептами та облудною радою — Мелкор розпалив у серцях нолдорів жагу боротьби; їхні чвари, врешті-решт, поклали край дням розквіту Валінору і спричинилися до занепаду його стародавньої слави. Адже тоді Феанор почав уже відкрито виступати проти валарів, оголосивши, що покине Валінор і подасться назад у зовнішній світ та ще й визволить нолдорів од рабства, якщо вони побажають піти за ним.

У Тіріоні зчинилося неабияке заворушення; розтривожений Фінве скликав своїх вельмож на раду. Аж ось у його чертоги з поспіхом вступив Фінґолфін, і постав перед ним, і сказав:

— Королю й отче, чи ж не погамуєш ти погорди брата нашого, Куруфінве, якого дуже справедливо кличуть Духом Вогню? Хто дав йому право говорити від імені цілого нашого народу так, начебто він Король? Саме ти в давнину говорив із квендами, вмовляючи їх пристати на заклики валарів і рушити до Аману. Саме ти був проводирем нолдорів у довгій і сповненій небезпек дорозі від Середзем’я до світла Елдамару. Коли ти не жалкуєш нині про те, то маєш принаймні двох синів, котрі шанують твої слова.

Та не встиг Фінґолфін договорити, як до покою сягнистим кроком увійшов Феанор у повному озброєнні: голову його вінчав високий шолом, а при боці висів могутній меч.

— Так я і знав, — прорік він. — Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.

А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:

— Забирайся геть і займи належне тобі місце!

Фінґолфін уклонився Фінве і вийшов із покою, не винагородивши брата ні поглядом, ані словом. Феанор кинувся за ним, і перепинив при виході з королевого дому, і приставив йому до грудей вістря сяйливого меча.

— Знаєш, зведений брате, — мовив, — оце лезо гостріше за твій язик. Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце та батькову любов — і меч, без сумніву, звільнить нолдорів од того, хто прагне бути повелителем рабів.

Чимало ельфів почуло ці слова, бо дім Фінве стояв на великій площі поруч із Міндоном; але Фінґолфін знову промовчав і, перейшовши крізь натовп, подався шукати Фінарфіна, брата свого.

Валари знали про заворушення серед нолдорів, однак зерно розбрату було засіяно потайки, тож, оскільки Феанор першим відкрито виступив проти них, валари вирішили, що саме він призвідник незгоди — він, знаний своєю впертістю і пихою, хоча й решта нолдорів стали прегордими. І Манве засмутився, проте спостерігав мовчки. Валари привели елдарів у свою землю без примусу, їм вільно було жити тут чи піти геть; і навіть якщо відхід ельфів видався би валарам нерозумним учинком, вони все одно не стримували би їх. Але діяння Феанора не можна було залишити без уваги, валари почували гнів і збентеження; тож і прикликали Феанора постати перед ними біля брам Валмара та відповісти за власні слова й учинки. Прикликали й решту нолдорів, котрі так чи інак брали участь у заворушенні або знали про нього бодай щось; і Феанорові, який стояв перед Мандосом у Колі Судьби, наказано було відповідати на всі поставлені запитання. Отоді-то і з’ясувалася правда, і підступи Мелкорові було викрито; і Тулкас негайно полишив раду, щоб упіймати його і судити знову. Проте й Феанора визнали винним, адже саме він порушив супокій Валінору й заніс меча на кревного родича; і Мандос мовив до нього:

— Ти кажеш про рабство. Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве — Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.