Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Тоді Манве отямився, й зійшов до Яванни на Езеллогар, і сів обіч неї попід Двома Деревами. І сказав:

— О Кементарі, Еру говорив зі мною, мовивши: «Невже котрийсь із валарів гадає, буцімто я не чув цілої Пісні, аж до найслабшого звуку найтихішого голосу? Узріть! Коли пробудяться Діти, пробудиться й думка Яванни, і прилинуть звіддалік духи, і розійдуться поміж келварами й олварами, а декотрі ввійдуть у них, і їх шануватимуть, і їхнього справедливого гніву боятимуться. До пори до часу: в пору розквіту Первородних і в пору юності Другородних». Чи ж тепер не приходить тобі, Кементарі, на згадку, що дума твоя не завжди линула одинокою? Чи ж твоя дума не зустрічалася з моєю, так що ми разом, наче крилаті величні птиці, ширяли понад хмарами? Бо й це також постане до існування завдяки спостережливості Ілуватара: перед пробудженням Дітей у світ вилетять бистрокрилі, як вітер, орли Володарів Заходу.

Тоді Яванна зраділа, й підвелась, і здійняла руки до небес, і проказала:

— Високо здіймуться дерева Кементарі, щоби Королеві орли могли на них оселитися!

Тоді Манве також піднявся, і то на таку висоту, що, здавалося, голос його долинає до Яванни звідтіль, де гуляють вітри.

— Ні, — мовив він, — лише дерева Ауле сягнуть належних висот. Орли-бо поселяться в горах і дослухатимуться до тих, хто волатиме до нас. У лісах же походжатимуть Пастирі Дерев.

Відтак Манве та Яванна на якийсь час розійшлись, і Яванна повернулася до Ауле; той був у своїй кузні, виливав у форму розплавлений метал.

— Еру щедрий на дарунки, — сказала валіе. — Хай твої діти начуваються! Бо в лісах житиме така сила, чийого гніву їм слід боятися.

— Хай там як, але деревина їм таки буде потрібна, — відказав Ауле і знову взявся до ковальства.

Розділ ІІІ. Про прихід ельфів і поневолення Мелкора

Довгі віки валари мешкали у блаженстві світла Дерев по той бік Гір Аману, а цілісіньке Середзем’я вкривала підзоряна сутінь. Ясніння Свічад пробудило землю до життя, та, коли знову запала темінь, розвиток припинився. Проте найдавніші живі створіння вже існували: велетенські водорості в морях, велетенські тінисті дерева на суші; темні потвори, давні та дужі, у видолинках оповитих ніччю пагорбів. Нечасто заходили валари в ті краї та ліси, тільки Яванна й Ороме бували там; і Яванна походжала в мороці й тужила, що плодам і надіям Весни Арди не судилося збутися. Тож на багатьох істот, котрі постали до життя Весною, вона наслала сон, аби ті не старіли й діждалися-таки грядущого часу пробудження.

А на півночі Мелкор збирався на силі, він не спав, а тільки вичікував і трудився; лихі його поплічники розповзалися навсібіч, чудовиська та страхітливі примари заселяли темні дрімучі ліси. В Утумно Мелкор зібрав побіч себе демонів — духів, котрі спершу, в дні слави, пристали до нього, а згодом, у час падіння, найбільше до нього уподібнились: у серцях їхніх палав вогонь, за одежу їм правила темрява, страх прокладав їм путь; і мали вони батоги з полум’я. Пізніше в Середзем’ї називали їх балроґами. У той темний час Мелкор наплодив чимало інших різноманітних за формами та видами потвор, котрі ще довго завдавали лиха світу; і володіння Мелкорові простягалися все далі й далі на південь Середзем’я.

Щоби протистояти можливому нападу з боку Аману, неподалік від північно-західних узбереж моря Мелкор збудував фортецю й арсенал. Твердинею тією командував Саурон, намісник Мелкора, і звалася вона Анґбанд.

І сталося так, що вісті, які принесли Яванна й Ороме із Зовнішніх Земель, схвилювали валарів, і вони зібралися на раду; і Яванна звернулася до решти Сил, кажучи:

— О могутні на Арді, Видіння Ілуватара було коротке і хутко зникло, тож ми не зуміємо у вервечці днів одгадати призначену годину. Та будьте певні: година ця наближається, і ще до кінця цього віку здійсниться наша надія і пробудяться Діти. То чи ж годиться нам полишити їхні землі занедбаними та сповненими зла? Чи судилося їм блукати в темряві, коли ми маємо світло? Чи доведеться їм називати Мелкора володарем, коли Манве посідає престол на Танікветілі?

І скрикнув Тулкас:

— Ні! Берімось негайно за зброю! Хіба не задовго спочивали ми після борні, невже наші сили не поновились і досі? Чи той одинак змагатиметься з нами довіку?

Та, за наказом Манве, слово взяв Мандос, і він сказав:

— Воістину, Діти Ілуватара прийдуть у цю епоху, та поки що їх немає. До того ж, судьба Первородних — прийти в час темряви і спершу побачити зорі. Ясне світло стане для них згубою. У лиху годину вони завжди волатимуть до Варди.

Тоді Варда полишила радників, і виглянула з висоти Танікветілу, й угледіла попід незліченними зорями, тьмяними та далекими, темряву Середзем’я. Відтак вона взялася до праці над найзначнішим творінням валарів од часу їхнього приходу на Арду. Валіе взяла срібну росу з діжі Телперіона і з неї зробила нові зірки, які світили дедалі яскравіше з наближенням години пробудження Первородних; саме тому її, ту, котра з давніх-давен, відколи творився Еа, звалася Тінталле — Та, що засвічує, — ельфи згодом нарекли Елентарі, Королевою Зірок. У ту пору вона створила Карніл і Луініл, Ненар і Лумбар, Алкарінкве й Елемміре, а ще зібрала пребагато інших стародавніх зірок і примістила їх, наче знаки, на небесах Арди: Вілварін, Телуменділ, Соронуме й Анарріма; і також Менелмакар зі сяйливим поясом, що провіщає Останню Битву наприкінці днів. А у високості на півночі як виклик Мелкору Варда засвітила вінець зі семи дуже яскравих зір — Валакірку, Серп Валарів, — знак судьби.