Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Потому Феанор дав жахливу обітницю. Семеро його синів негайно пристали до нього й разом виголосили ту саму клятву, і криваво-червоний відблиск смолоскипів ковзнув по їхніх оголених мечах. Вони заприсягнися такою клятвою, якої ніхто не зможе порушити й ніхто не повинен давати, заприсягнись іменем самого Ілуватара, накликаючи Нескінченну Темряву на свої голови, якщо зламають присягу; закликали у свідки Манве, і Варду, і священну гору Танікветіл, клянучись із ненавистю і жадобою помсти переслідувати в усіх сторонах Світу кожного валу, демона, ельфа і навіть іще не народжену людину чи будь-яку іншу істоту, велику чи малу, добру чи лиху, породжену часом до кінця днів, якщо вона посміє взяти, чи привласнити, чи приховати Сильмарили від Феанора та його синів.

Так заприсяглися нолдорські принци: Маезрос, і Маґлор, і Келеґорм, і Куруфін, і Карантір, Амрод і Амрас; і чимало ельфів, почувши страшні слова, злякалися. Бо, коли так виголошують обітницю — однаково, добру чи лиху, — її неможливо зламати, вона супроводжуватиме і того, хто дотримав клятви, і клятвопорушника аж до кінця світу. Відтак Фінґолфін і син його Турґон виступили проти Феанора, і злетіли з уст люті слова, й удруге гнів ледь не вклав мечі в руки братам. Але Фінарфін, за звичкою, лагідними словами спробував погамувати нолдорів, переконуючи їх зупинитись і поміркувати про власні вчинки, доки вони не призвели до непоправного; і з усіх синів тільки Ородрет підтримав його. Фінрод став на бік Турґона, свого приятеля, а Ґаладріель — єдина з-поміж нолдорів ельфійка, котра, висока та відважна, стояла того дня серед затятих принців, — прагнула рушати в дорогу. Вона не обтяжила себе жодною клятвою, проте Феанорові слова про Середзем’я запалили її серце, вона-бо хотіла побачити розлогі незахищені землі й облаштувати там власне володіння, правлячи в ньому на власний розсуд. Про щось подібне помислив і Фінґон, син Фінґолфіна, якого також зачепили Феанорові слова, хоч він і недолюблював його; а Фінґона, як завжди, підтримали Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна. Втім, ті двоє поводилися спокійно і не сперечалися з батьками.

Нарешті після тривалого обговорення Феанор таки переміг, запаливши в серцях більшості присутніх нолдорів жагу побачити нові дивовижі та чужоземні краї. Тому, коли Фінарфін знову заговорив про розважливість і про час для міркувань, зчинився страшенний галас:

— Ні, не спиняй нас!

І Феанор та його сини почали негайно збиратися в путь.

Для тих, хто наважився обрати такий темний шлях, завбачливість важила небагато. Усе робили надто поспішно; Феанор підганяв ельфів, боячись, що, коли серця їхні охолонуть, слова його не матимуть впливу і гору візьмуть інші; адже, попри всі гордовиті слова, він не забував про владу валарів. Однак із Валмара посланці не надходили, і Манве мовчав. Наразі він і не забороняв Феанорові здійснювати його наміри, і не перешкоджав їм; валарів гнітило те, що їх звинуватили в лихому замірі супроти елдарів і в тому, що вони буцім утримують когось проти волі. Тому боги спостерігали та вичікували, все ще не вірячи, що Феанор зможе підпорядкувати нолдорське воїнство власній волі.

І справді, щойно Феанор почав вишиковувати нолдорів для виступу в похід, між ними зчинилися чвари. Адже хоч він і схилив присутніх до думки про відхід, далеко не всі погоджувалися визнати Феанора своїм Королем. До Фінґолфіна та його синів почували більше прихильності; а його домашні та значна частина мешканців Тіріона відмовлялися зректися Фінґолфіна, якщо той піде з ними; тому, врешті-решт, на тернисту путь стали два окремі рушення нолдорів. Феанор і його послідовники йшли в авангарді, а більшість нолдорів рушила вслід за Фінґолфіном; він виступив усупереч власній мудрості, прислухавшись до наполягань Фінґона, сина свого, а також тому, що не хотів розлучатися зі своїм народом чи залишати його на поталу необдуманим рішенням Феанора. Не забув він і виголошених перед троном Манве слів. З Фінґолфіном пішов і Фінарфін, спонукуваний тим самим; однак ішов він із великим небажанням. З усіх нолдорів, котрі жили у Валінорі й стали на ту пору чисельним народом, тільки одна десята відмовилася від подорожі: одні — з любові до валарів (і Ауле зокрема), другі — з любові до Тіріона та багатьох речей, які вони створили власноруч; і тримав їх зовсім не страх перед небезпеками подорожі.

Та щойно заспівала сурма і Феанор вийшов із брам Тіріона, прибув нарешті посланець від Манве, звістуючи:

— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині.

Та Феанор тільки засміявся у відповідь герольдові, а нолдорам сказав:

— Так! Виходить сей відважний народ пошле нащадка свого Короля та його синів самотиною у вигнання, а сам повернеться в рабство? Проте, коли хто захоче піти зі мною, я скажу їм таке. Нам пророковане горе? Але ж в Амані ми зазнали його. В Амані ми зі щасливих стали нещасними. Тепер спробуємо інший шлях: у горі відшукаємо радість або принаймні здобудемо свободу.

Тоді, повернувшись до герольда, він гукнув:

— Скажи ось що Манве Сулімо, Верховному Королю Арди: якщо Феанор не зможе здолати Морґота, то він бодай не зволікатиме з нападом і не марнуватиме часу на сум. І, можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, аніж ти собі уявляєш. Урешті-решт, я завдам Недругові валарів такої рани, що навіть могутні завсідники Кола Судьби здивуються, дізнавшись про це. О, так, урешті-решт, вони таки підуть за мною. Прощавай!

Тієї миті Феанорів голос став таким гучним і переконливим, що навіть герольд валарів уклонився йому так, ніби отримав сподівану відповідь, і пішов; а нолдори визнали правоту Феанора. Відтак вони продовжили похід, і Дім Феанора квапливо просувався вперед уздовж узбереж Еленде, — і погляди ельфів не раз зверталися до Тіріона на зеленому пагорбі Туни. Повільніше і не так охоче простувало за ними рушення Фінґолфіна. Тут першим ішов Фінґон, а останніми — Фінарфін і Фінрод та багато найшляхетніших і наймудріших нолдорів; і часто вони озирались, аби поглянути на своє прекрасне місто, аж доки свічадо Міндон-Елдаліеви зникло в пітьмі. Вони, на відміну від решти вигнанців, винесли звідти щемливі спогади про втрачене щастя, а декотрі навіть прихопили із собою власноруч створені речі — втіху і тягар під час мандрів.

І от Феанор провадив нолдорів на північ, тому що найпершим завданням поклав собі переслідування Морґота. Більше того, Туна під Танікветілом була неподалік від поясу Арди, і там Велике Море мало найбільшу ширину, а все далі на північ розділяючі моря ставали вужчими й вужчими, тож пустельний берег Араману й узбережжя Середзем’я зближались. Але тільки-но Феанор заспокоївся й узявся тверезо обмірковувати становище, він збагнув — надто пізно, — що всі ці юрмища ніколи не зможуть ані подолати такі довгі відстані, ні, зрештою, перебратися через моря без кораблів. А на те, щоби збудувати необхідний великий флот, піде багато часу та праці, навіть якщо серед нолдорів і знайдуться знавці цього ремесла. Тож Феанор постановив переконати телерів, щирих друзів нолдорів, приєднатися до їхнього походу; і бунтівний дух підказав йому, що так можна применшити блаженство Валінору та збільшити свою міць для війни з Морґотом. І він поквапився до Алквалонде, і повторив перед телерами промову, виголошену в Тіріоні.

Проте Феанорові слова не зворушили телерів. Відхід родичів і давніх друзів украй засмутив цих ельфів, але вони радше воліли відраджувати їх од необдуманого вчинку, ніж квапилися підтримати; і, не бажаючи чинити всупереч волі валарів, відмовилися надати нолдорам кораблі чи допомогти будувати нові судна. Щодо самих телерів, то вони вже не уявляли свого дому деінде поза берегами Елдамару, як і не уявляли іншого володаря, крім Олве, принца Алквалондського. А він ніколи не слухав Морґота і не пускав його на телерські землі, натомість вірив, що Улмо та решта могутніх валарів виправлять шкоду, яку заподіяв Морґот, і після ночі розквітне новий світанок.

Тоді Феанор розлютився, бо зволікання досі лякало його; і роздратовано сказав Олве:

— Ти зрікаєшся дружби в мить, коли ми потребуємо її. Та сам радо прийняв нашу допомогу, коли ви, боязкі ледацюги, майже порожнем добулися-таки до цих берегів. Якби нолдори не висікли оцієї гавані та не доклали рук до спорудження мурів, ви й дотепер тулилися б у халупах на узмор’ї.

І відказав йому Олве:

— Ми не зрікаємося дружби. Хто, як не друг, дорікне за безглуздий учинок? Коли нолдори радо привітали нас і допомогли, то говорили інакше, ніж ти зараз: у землях Аману судилося нам жити довіку, мов братам, чиї оселі стоять поруч. А щодо білих кораблів, то не ви дали їх нам. Не від нолдорів навчилися ми цього ремесла, а від Володарів Моря; білу деревину ми обробляли власними руками, а білі вітрила ткали наші дружини та доньки. Тому ми не віддамо їх і не проміняємо на жодну спілку чи дружбу. Кажу-бо тобі, Феаноре, сину Фінве, кораблі для нас — те саме, що самоцвіти для нолдорів: витвір наших сердець, якого не повторити двічі.