Розділ «VII Чудернацька оселя»

На ранок їх усіх побудив сам Беорн.

— А, ви ще тут! — гукнув він.

Тоді підхопив гобіта за барки і розреготався:

— Бачу, тебе ще не з’їли ні варґи, ні ґобліни, ні злі ведмеді! — І він украй нешанобливо тицьнув пальцем панові Торбину в камізельку. — Здоба й медок — і знов погладшав пампушок, — скаламбурив він. — Ходи сюди — отримаєш іще!

І всі пішли за ним снідати. Цього разу Беорн був дуже веселий: він справді був у напрочуд доброму гуморі й смішив їх різними кумедними історіями. їм не довелося довго сушити голову, де він пропадав і чому він до них такий ласкавий, бо господар розповів про все сам. Беорн побував за річкою, в горах, — звісно, у ведмежій подобі, — й упорався, як бачите, досить швидко. Побачивши випалену вовчу галявину, він відразу пересвідчився, що принаймні частина їхньої історії — правда. Але пересвідчився він не лише в цьому: він упіймав одного варґа й одного Ґобліна, які блукали лісами, і довідався від них, що ґоблінські патрулі разом із варґами досі вистежують ґномів — несамовито розлючені вбивством Верховного Ґобліна, а також попеченим носом вовка-вожака та загибеллю багатьох його найближчих поплічників, які знайшли свій кінець у полум’ї пожежі, влаштованої чарівником. Це все, що вони розповіли Беорнові, коли він їх допитав, але він здогадувався», що злі сили зараз розворушились і що невдовзі на прилеглі до г|р землі буде спрямовано великий набіг усієї ґоблінської армії разом із вовками-союзниками, щоб схопити ґномів і помститися людям та всім живим істотам у цих околицях — усім, хто, на думку ґоблінів, міг їх переховувати.

— Ота ваша історія — добра історія, — сказав Беорн, — але вона подобається мені ще більше тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви маєте пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Якби ви жили на узграниччі Морок-лісу, то не вірили б на слово нікому, кого б не знали як облупленого. Власне, можу лишень сказати, що я чимскоріш поспішив додому, аби переконатися, що ви у безпеці, й запропонувати вам посильну допомогу. Тепер я буду кращої думки про ґномів. Убити Верховного Ґобліна, самого Верховного Ґобліна! — і він зловтішно пирснув собі під ніс.

— А що ви зробили з тим ґобліном і варґом? — раптом спитав Більбо.

— Ходи за мною і побачиш! — відказав Беорн і повів його за будинок.

Ґоблінова голова стирчала спереду на воротах, а варґову шкуру було прицвяховано до дерева відразу за ворітьми. Беорн був лютий до ворогів. Але зараз він був їхнім другом, і Ґандальф вирішив, що найкраще — розповісти йому всю їхню історію від самого початку, повідомивши й про мету їхньої подорожі, щоб вони могли отримати ту допомогу, яку він у змозі запропонувати.

І ось що Беорн їм пообіцяв. Він дасть кожному поні, а Ґандальфові — коня, щоб дістатися до лісу, і нав’ючить їх харчами, яких за економного споживання мусить вистачити на кілька тижнів, спакувавши все так, аби неважко було везти: горіхи, борошно, щільно закриті глечики з сушеними фруктами, червоні глиняні горнятка з медом і тістечка подвійної випічки, які довго зберігаються і навіть у малій кількості добре відновлюють сили в дорозі. Рецепт цих тістечок Беорн тримав у таємниці, але там точно був мед, як і майже в усій його їжі, й вони були смачні, хоч і викликали спрагу. Води, за його словами, їм брати не треба, бо дорогою до лісу траплятимуться струмки та джерела.

— Але шлях крізь Морок-ліс незвіданий, небезпечний і тяжкий, — застеріг Беорн. — Воду та їжу там знайти нелегко. Горіхи ще не достигли (втім, коли ви доберетеся до дальнього краю лісу, вони, напевно, вже відійдуть), а горіхи — це чи не все, що там росте їстівного. Усі живі істоти там злі, дикі й химерні. Я дам вам міхи на воду, кілька луків і стріли. Проте дуже сумніваюся, що в Морок-лісі ви знайдете бодай щось, придатне для їжі чи пиття. Є там, знаю, один струмок, чорний і швидкоплинний, який перетинає стежку. Вам не слід ані пити з нього, ні купатись у ньому, — я-бо чув, що він наводить сонні чари та несе забуття. І не думаю, щоб там, в імлистому присмерку, ви вполювали якусь дичину, їстівну чи неїстівну, не сходячи зі стежки. А сходити з неї вам НЕ МОЖНА в жодному разі.

Це все, що я можу вам порадити. У самому лісі я мало чим можу вам допомогти, — ви мусите покластися на вашу фортуну й відвагу та на припаси, якими я вас забезпечив. Мушу вас просити: коли в’їдете до лісу, відішліть назад моїх поні та коня. А загалом, бажаю вам успіху — мій дім завжди відкритий для вас, якщо ви коли-небудь повернетеся сюди.

Звісно, вони подякували йому, безперестанку вклоняючись, махаючи каптурами і раз у раз проказуючи: «До ваших послуг, о господарю просторих дерев’яних хоромів!» Але їхня бадьорість підупала через його суворі слова, і вони зрозуміли, що пригода виходить набагато небезпечнішою, ніж їм здавалось, і що все одно, навіть якщо вони здолають усі небезпеки дороги, наприкінці на них чекатиме дракон.

Цілий ранок вони були заклопотані приготуваннями. Пополудні востаннє поїли разом із Беорном, а після трапези посідали на позичених скакунів і, наговоривши багато прощальних слів, доброю риссю виїхали за ворота.

Проминувши високу огорожу на сході Беорнових земель, вони рушили на північ, а тоді повернули на північний захід. За порадою Беорна, вони не скористалися головною лісовою дорогою, що тяглася на південь від його володінь. Якби вони обрали той напрямок, то їхня путь пролягла б уздовж струмка, який збігав із гір і з’єднувався з Великою Рікою на кілька миль південніше від Візкаменя. У тому місці був глибокий брід, який їм довелось би перетнути верхи на поні, а за ним — стежка, що вела до узлісся та до початку отієї старої лісової дороги. Але Беорн попередив їх, що цим шляхом тепер часто користуються ґобліни, а на східному краї лісова дорога, як він чув, уся позаростала, стала непроїжджою і веде в непролазні болота, де немає жодної стежки. До того ж на сході вона закінчується набагато південніше від Самотньої Гори, і їм не залишиться нічого іншого, як здійснити звідти довгий і тяжкий перехід на північ. А на північ од Візкаменя Морок-ліс підступає до берега Великої Ріки ближче — і, хоча до гір (і до ґоблінів) звідти теж рукою подати, Беорн порадив їм обрати саме цей шлях: бо на відстані п’ятьох днів путі верхи, просто на північ од Візкаменя, починається мало кому відома стежка через Морок-ліс, яка майже навпростець виводить до Самотньої Гори.

— Ґобліни, — пояснював Беорн, — не наважаться переправитися через Велику Ріку ближче, ніж за сто миль на північ од Візкаменя, ні наблизитися до мого будинку — вночі він добре захищений! — але на вашому місці я б поскакав якомога швидше, бо якщо вони влаштують набіг уже зараз, то переправляться через річку на півдні й обнишпорять усі узлісся, щоб відрізати вам шлях, — а варґи бігають швидше за поні. Тож вам безпечніше податися на північ, навіть якщо здаватиметься, що ви повертаєтеся назад, до ґоблінських укріплень, — бо це те, чого ґобліни чекають найменше, і їм доведеться довше гнатися за вами. А тепер — у путь, і якомога швидше!

Ось чому вони їхали зараз мовчки, пускаючи поні вчвал, де ґрунт був рівний і росла трава; ліворуч темніли гори, спереду наближалася смужка ріки, облямована деревами. Коли вони виїхали, сонце щойно починало хилитися на захід, і до самого смерку воно золотило довколишні терени. Якось важко було думати про ґоблінів, котрі женуться за ними десь позаду, — тож, коли їх віддаляло від Беорнового будинку вже багато миль, вони знову почали балакати і співати, забуваючи про темну лісову стежку, що лежала попереду. Але надвечір, коли спустилися сутінки й гірські шпилі запалали у вечоровій заграві, вони влаштували привал і виставили сторожу — проте більшість спала неспокійно, ніби чуючи вві сні виття вовків і крики ґоблінів.

Однак наступний ранок видався ясним і погідним. На землі, ніби восени, білів туман, повітря було прохолодне, але невдовзі на сході встало червоне сонце й тумани щезли, — і, доки тіні ще не покоротшали, наші мандрівники знову рушили в путь. Вони їхали вже другий день і весь той час не бачили нічого, крім трави, квітів, пташок, поодиноких дерев та — зрідка — невеликих стад благородних оленів, які або паслись, або, опівдні, відпочивали в затінку. Часом Більбо помічав, як із високої трави стирчали ріжки ланей, і думав спершу, що то сухі гілочки. Надвечір третього дня мандрівники так завзято поспішали (бо ж Беорн казав, що вони досягнуть в’їзду в ліс на ранок четвертого дня), що скакали й після смерку, і якийсь час уночі під місяцем. Коли місячне сяйво померкло, Більбо стали ввижатися, то праворуч, то ліворуч, невиразні обриси великого ведмедя, який скрадався в тому ж напрямку. Та коли гобіт наважився сказати про це Ґандальфові, чарівник відповів лише:

— Цить! Не звертай уваги!

Наступного дня вони рушили в путь перед світанком, хоча нічний спочинок був коротким. Щойно розвиднілося, вони побачили ліс, який ніби вийшов їм назустріч або ж чекав на них, подібний до чорної та похмурої стіни. Стежка повела вгору, і гобітові здалося, що на них почала насуватися тиша. Пташки співали дедалі рідше. Олені вже не показувалися, навіть кроликів не було видно. Десь опівдні вони досягли краю Морок-лісу і зупинилися відпочити мало не під навислим гіллям його перших дерев. їхні стовбури були дебелі та вузлуваті, галуззя — покручене, листя — темне і довгасте. Плющ вився по стовбурах і звисав до землі.