Розділ «Джон Рональд Руел Толкін ІЗ «КНИГИ ЗАБУТИХ ПЕРЕКАЗІВ»»

Дім його був домом радощів та хмільних розваг. Тягнувся він високо у небо безліччю поверхів, і була там бронзова вежа й широка аркада з мідних колон.

На подвір’ї його гралися люди, змагаючись один з одним у доблесті, а іноді прекрасна діва Несса, дружина Тулкаса, розносила гравцям чари найкращого вина чи прохолодних напоїв.

Але понад усе любила вона усамітнюватися на чарівних лужках, дерен для яких брат її Ороме збирав з найродючіших лісових галявин. А Палуріен зростила на них траву з чарами, щоби були ті лужки завжди зеленими та м’якими.

Там танцювала вона серед дів своїх, поки квітнув Лаурелін. І хіба не перевершила вона у танку саму Вану?

У Валмарі мешкав також Нолдорін, що звався у давнину Салмар. Сидячи під Лауреліном, грав він на арфі та лірі, й лилися з-під смичка його чарівні мелодії. І під музику його радісно співав Амілло, прозваний Омаром, чий голос кращий за всі голоси, кому відомі всі пісні на всіх мовах. А коли не співав він під музику арфи брата свого, тоді, мабуть, виводив трелі у садах Ороме, де згодом Н’єлікві, крихітка-діва, танцювала поміж дерев.

Великий маєток Ороме припав до душі йому та матері його Палуріен. Слухай, дерева, що зростили вони їх на рівнині Валінорській і навіть на пагорбах у підніжжя гір, не мали собі рівних на Землі. Привільно жилося там звірам: оленеві — поміж дерев, коровам — на просторих луках. Були там ще бізони й коні, що блукали без вузди. Але ніколи не заходили вони у Сади Богів, просто жили собі спокійно й не боялися нічого, бо не було серед них хижаків, а Ороме не полював у Валінорі.

Хоч як любив він ці краї, а все ж часто (частіше за Оссе) виходив у зовнішній світ, так само як мати його Палуріен, а тому став найвеличнішим з мисливців.

Покої ж його у Валінорі — широкі й низькі. Коштовні, прекрасні шкіри та хутра встилають там підлоги або ж висять по стінах разом із списами, луками та ножами. Посеред кожної кімнати чи зали росте живе дерево, що підтримує дах, а стовбур його завішаний оленячими рогами та іншими трофеями.

Тут і весь почет Ороме, у зелених та брунатних строях, і чути галас несамовитих веселощів, і сам володар лісів радіє від щирого серця. А от Вана, дружина його, зникає звідти при кожній нагоді.

Далеко від цих галасливих покоїв лежать її сади, що відділяє їх від необроблених земель міцний живопліт з кущів глоду, чиї білі квіти, мов нетанучий сніг.

Ховається всередині обсаджений трояндами куточок — улюблене місце прекрасної володарки Весни. Повітря там сповнене пахощів, а посередині встановив Ауле в давнину золотий той казан — Кулуллін — з вічним сяйвом Лауреліна, подібним до блискучої води. А поруч із тим влаштував він водограй, щоби давало те чисте світло усьому саду здоров’я та щастя. Птахи співали там цілий рік, насолоджуючись весною, і, радіючи життю, буяли там квіти.

Та жодної краплини не проливалося із золотого цього казана, хіба лиш тоді, коли служниці Вани, керовані Урвен, залишали ті сади, щоби зросити коріння золотого дерева, поки розгорявся Сільпіон.

Із водограю ж повсякчас струменіло бурштинове денне світло, що змушує бджіл поратися коло троянд, і там кружляла у танку Вана, поки жайворонки співали над золотою її головою.

Такі чудові були ті оселі і так яскраво сяяли Дерева Валінорські, що Вефантур та дружина його Фуї-плачниця не могли витримати цього довго. І пішли вони у північні краї й ублагали Ауле викопати їм оселю під останньою і найхолоднішою з Гір Валінорських, що майже дорівнює по висоті пікам Арваліну. Оскільки всі Боги мали змогу влаштувати домівку собі до вподоби, вдовольнив Ауле їхнє прохання, а вони, разом з усіма похмурими служниками своїми, допомагали йому.

Протяглися просторі ті печери аж під Моря Тіней. Були вони сповнені мороком і луною, і відома була та глибинна оселя Богам і Ельфам як Мандос.

Сидів там Вефантур у чорній залі, яку назвав він власним ім’ям — Ве. Освітлював залу ту єдиний світильник, уміщений посередині її, і мерехтіли в ньому тьмяно декілька крапель роси Сільпіона. Темною парою були там затягнуті стіни, а підлога й колони були з гагату.

Туди згодом вирушали Ельфи усіх племен, якщо гинули вони, на лихо, від зброї, або ж ті, хто помер від журби за полеглими, — бо тільки так могли Ельдари вмерти, і все одно тривало це недовго. Там оголошував Мандос їхній вирок, і там чекали вони у пітьмі, марячи про минулі свої діяння. А після закінчення визначеного їм строку одержували вони змогу відродитися у дітях своїх і знов сміятися і співати.

Фуї зрідка приходила у Ве, частіше працювала вона, видобуваючи солоні соки, що з них утворилися потім сльози. А ще ткала вона чорні хмари і відпускала, а вітри підхоплювали їх та розносили по світу, і похмуре їхнє павутиння спадало раз по раз на тих, хто у світі жив. Тоді оберталися ці тенета на відчай та скарги без надії, на журбу й сліпу тугу.

Улюбленій залі своїй, що була ширша й темніша за Ве, дала вона власне наймення — Фуї. Там, перед чорним її кріслом, палахкотіло вугілля в єдиній жаровні, дах там був з крил кажанів, і колони з базальту тримали склепіння та стіни.

Туди приходили Сини Людей почути, що роковано їм. А приводили їх туди всі напасті, що з’явилися у квіті із злої музики Мелко. Вбивства і пожежі, голод і нещастя, хвороби й удари, нанесені у пітьмі, безжальний холод, тортури і власні їхні безумства приводили їх туди, і читала Фуї в їхніх серцях…