Розділ «Адольфо Біой Касарес»

Потяглися невиразні дні з мареннями уві сні й наяву. Щоразу мені здавалося, ніби я остаточно пробудився, а набридливі видива от-от зникнуть. Та за мить знову втрачав надію, певно, ще й тому, що реальні події, незбагненні й хвилюючі, викликали (разом із лихоманкою, теж реальною) нові марення.

Ніби щоб посилити тривогу й непевність, кімната, в якій я лежав, видавалася мені зовсім чужою. Жінка, яка доглядала мене по-материнському турботливо, що її я доти не бачив, сказала, що це готель «Ла Феніче». Звали жінку Еуфеміа, я ж прозвав її святою Еуфемією.

Здається, двічі мене провідав такий собі лікар Куртц. Першого разу він сказав, що мешкає в «самісінькому серці Венеції», в котромусь там будинку на вулиці Фюбера, і при потребі його можна викликати о будь-якій годині ночі. Другого — повідомив, що я одужав. Він вийшов, а я раптом похопився, що не взяв у нього рахунку. І розхвилювався, що не запам’ятав як слід його адреси, що не заплачу чи взагалі більше його не побачу, наче то було видиво зі сну. Насправді ж то був звичайний сімейний лікар із тих, що водилися колись. Хай це ніби й нереальне як на нас, але хіба Венеція не вся така?

Якось я запитав у Еуфемії, як я опинився в цьому готелі. Замість відповіді, вона стала велемовно підкреслювати, що весь час сеньйор і сеньйора Массеї провідували мене двічі на день. Я одразу пригадав ті візити, точніше, виразно побачив видіння Массея з Данієлою. Найгірше в лихоманці (хоч у ній усе кепсько) — некерованість уявних образів. Те, що вони раптом вийшли з-під контролю свідомості, засмутило мене як початок божевілля. Того вечора мені пригадався один із візитів подружжя Массей. І я побачив їх так, ніби вони справді біля мого ліжка, побачив Данієлу, що їсть шоколад у ложі, а тоді — якусь ряджену в масці, схилену наді мною; вона щось казала, і я легко її впізнав. Те переживання чи марення так виснажило мене, що спершу я не розчув і слів. Та щойно зібрався попросити, щоб повторила їх, як маска зникла. До кімнати зайшов Массей. Зникла маска засмутила мене, бо я волів бачити Данієлу в мареннях, зустрічатися з нею хоч в уяві; з іншого боку, прихід Массея нарешті пробудив мене: можливо, то справді було зцілення, — я став ясно все усвідомлювати. Мій друг звернувся до мене із звичною відвертістю, наче я був здоровий і здатний витримати правду. Я спробував відповісти йому взаємністю. Він сказав те, що я і так знав: мовляв, Данієла, відколи я її кинув, уже не та, що раніше.

— Я ніколи їй не брехав, — пояснив я.

— Це правда. Хоч вона визнала, що не вірила в твою недугу, поки не побачила тебе розпластаного тут, на вулиці.

Я раптом розлютився:

— Тому й вирішила розрахуватися зі мною уважною доглядальницею та гарним лікарем.

— Не вимагай від неї неможливого.

— Знаєш, у чому вся річ? Вона не розуміє, що я її кохаю.

Він відказав, що мені нічого ображатися — і вона мене кохала, коли я її кинув.

— Я був хворий, — заперечив я.

Массей зауважив, що кохання завжди вимагає неможливого. І додав:

— Як і ти зараз робиш усе, аби повернути її. Але вона не повернеться.

Я поцікавився, звідки в нього така певність, і він відповів, мовляв, досвід підказує.

— До чого тут досвід! — вигукнув я, ледь стримуючи роздратування.

— Атож. Я її не кидав.

Я вражено глипнув на нього, бо мені здалося, що голос його затремтів. Він пояснив, що Данієла багато вистраждала і після розриву зі мною вже не могла закохатися. Принаймні так, як раніше.

— На все життя, розумієш?

— Тоді вона й зараз мене любить, — не втерпів я.