Розділ «Адольфо Біой Касарес»

Аби остаточно одужати, вирішив я, слід позбутися рутини,’ спекатися минулого. Можливо, подорож до Європи найкраще посприяє цьому.

Я навідався до лікаря. Довго добирав слів, аби повідомити про свій намір. Побоювався, що лікар з якоїсь причини почне мене відраджувати.

Не підводячи погляду від історії моєї хвороби, він буркнув:

— Здається, це блискучий задум.

Тоді поглянув на мене, наче хотів щось додати, але саме пролунав телефонний дзвінок. Розмова тривала довго. А я пригадав з подивом, що коли вперше прийшов сюди, то сприйняв цю консультацію як частку якогось кошмару, а в лікареві (тепер важко повірити) вбачав ворога. Ця згадка додала мені впевненості. Але відразу обсіли й тривожні думки: «Що він хотів мені сказати? Чи справді це блискучий задум? І чи не глузує він?» Сумніви розвіялися, коли лікар скінчив розмову і пояснив:

— Душевний спокій багато важить. Подорож до Європи допоможе краще за всі ліки, що я їх пропишу.

Сприятливі обставини, а особливо найважливіша — підвищення курсу аргентинського песо, дозволили мені здійснити ту подорож. Схоже, доля всміхалася мені.

Бажання побути якомога довше в тому чи іншому куточку світу, гадав я, утримає мене від подорожей, що їх пропонують туристичні агентства: два дні в Парижі, ніч у Ніцці, сніданок у Женеві тощо; проте постійна нетерплячість людини, яка настійливо щось шукає чи тікає від чогось (від недуги?), змушувала мене вже наступного дня пускатися в мандри з найчарівніших місць. Той безглуздий поспіх тривав до того грудневого вечора, коли я в гондолі (чи, може, просто у великому човні, повному туристів і багажу — втім, неістотно) плив каналом у Венецію. В моїй душі поєдналися таке збудження і спокій, що я аж згукнув:

— Лишаюся тут! Саме цього я і шукав!

Я вийшов біля готелю «Мосеніго», де мені забронювали кімнату. Пригадую, виспався добре і нетерпляче чекав ранку, щоб поблукати Венецією. Зненацька я помітив, що крізь шибку вже сіється невиразне світло. Я підбіг до вікна й визирнув. «Зоря вставала з Великого каналу, висвітлюючи міст Ріальто». Волога прохолода змусила мене зачинити вікно й знову пірнути під ковдру.

Відчувши, що зігрівся, я остаточно виліз з ліжка. Після легкого сніданку прийняв гарячу ванну і вийшов у місто. На мить навіть здалося, що все навколо — сон, навіть химерніше за сон. І хоч розумів, що не сню, не міг осягнути того, що бачив. «З часом все з’ясується», — втішав я себе не зовсім впевнено і дещо розгублено. Кілька гондольєрів махали руками й гукали, привертаючи мою увагу, а каналом віддалявся у човні арлекін. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я байдуже поцікавився в одного з гондольєрів, скільки він візьме за поїздку до мосту Ріальто і непевно ступив у його човен. Ми рушили в протилежний бік тому, куди попливла маска. Я розглядав палаци обабіч каналу і міркував: «Венецію, певно, і зводили як нескінченну театральну сцену. Але чому перший, кого я зустрів, вийшовши з готелю, саме арлекін? Може, щоб переконати, ніби все довкола — дивовижний театр і ще більше зачарувати? Атож, якби поруч був Массей, то неодмінно пояснив би, що все на світі сіре й одноманітне. А Венеція тому полонила мене, що я того хотів».

Аж коли повз мене пропливли доміно й ще один арлекін, я згадав, що в місті карнавал. Здивований, я спитав гондольєра, чому вже зранку стільки людей у масках.

Якщо я вірно зрозумів його (він спілкувався досить малопоширеною говіркою), всі поспішали на П’яццо Сан-Марко, де опівдні мусив відбутися конкурс масок; його мені варто подивитись, адже там, зі слів перевізника, зберуться найвродливіші венеціанки, визнані світові красуні. Він, певно, вирішив, що я геть темний, бо став називати, для більшої зрозумілості вимовляючи по складах, маски, які з’являлися:

— По-лі-ши-нель. Ко-лом-бі-на. До-мі-но.

Атож, пропливали й невідомі мені: Il dottore[14] в окулярах і з довгим носом, Meneghino[15] в краватці в біленьку смужку, відразлива La peste чи La malatta[16], ще одна маска, — її пам’ятаю невиразно — Brighella[17] чи щось схоже.

Я зійшов біля мосту Ріальто. З пошти надіслав листівку лікареві («Любий dottpre! Подорож чарівна. Почуваюся чудово. Вітаю»). А тоді вулицею Мерчеріа рушив до П’яццо Сан-Марко, вдивляючись у зустрічні маски, наче шукав якусь одну. Недарма кажуть: про кого думаєш, того й зустрінеш. На мостику біля якоїсь церкви — чи то Сан-Джуліано, чи Сан-Сальваторе — я ніс у ніс зіткнувся з Массеєм.

— То ти тут! — несподівано щиро згукнув я.

— Ми давно живемо у Венеції. А ти коли приїхав?

Я відповів не відразу, бо вжите в першій особі множини дієслово боляче діткнуло мене. Сама згадка про Данієлу засмутила мене. А я ж бо вважав, що старі рани затяглися. Потім спромігся:

— Учора ввечері.