Розділ «Адольфо Біой Касарес»

Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:

— Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.

Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.

— Треба ще гіляччя.

Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:

— Сідайте!

— Надто великий автомобіль, — скрушно зітхнув він. — Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині — розкіш.

У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:

— Де ви живете?

— У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.

— А ким?

— О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.

— В університеті?

— У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.

— Аз ученицями?

— З ними все було гаразд.

— А звідси далеко до «Відкритих дверей»?

Він визирнув з машини.

— Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?

— Ніколи тут раніше не бував.