Розділ «Адольфо Біой Касарес»

Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.

— Я до Хоанни, — повторив я.

— Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з’ясувати.

— Я прийшов поговорити з нею.

— Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.

— Звідки така певність?

— Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з’являється.

Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути — чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:

— Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.

— Ви цього не зробите, — відказав Рікальдоні.

— Чому ж це? — скрикнув я. — Може, ви не дозволите? Побачимо!

— Що тут діється? — почувся згори голос Хоанни.

Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.

— Ось я тебе й розшукав! — гукнув я їй.

— Розшукав? — здивувалася вона. — А мене запитав, чи я того бажаю?

Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.

— Я сам поговорю з хлопцем.

— Зроби ласку, — погодилася Хоанна.

Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.

— Нічого не второпаю, — пробелькотів я.