Розділ «Адольфо Біой Касарес»

— Я хочу поговорити з нашим послом.

Лаборде почав щось плутано й занепокоєно пояснювати, а тоді підсумував:

— На вашому місці, тобто, як товариш по подорожі сеньйора Абреу, я сів би на перший-ліпший літак, поки не кинулися розшукувати. Второпали?

Я відповів, що, мовляв, коли він такий певний у моєму загрозливому становищі, то нехай зробить ласку і забронює мені місце на найближчий літак. Він змусив себе умовляти, та кінець кінцем зателефонував до туристичного агентства. Тоді поплескав мене по плечі і підштовхнув до дверей.

— Не баріться, — попередив мене. — Летите сьогодні о 20.45 на літаку австрійської авіакомпанії. У вас лишилося п’ятдесят хвилин, щоб дістатися до готелю, спакуватися і благополучно відбути.

Я вже був на порозі, коли він раптом поцікавився, чи справді еліксир Абреу такий чудодійний і чи не міг би я влаштувати йому один флакончик.

До мене знову повернулася самовпевненість.

— Якщо десь завалялася пляшечка, я залишу її для вас в готелі «Хайям». Поцікавитесь у консьєржа, — холодно пообіцяв я.

На вулиці я зупинив таксі, але за мить пожалкував, бо серед того стовпотворіння швидше було дістатися до готелю пішки. А втім, я неодмінно заблукав би.

Чергового адміністратора в готелі «Хайям» я попросив підготувати мені рахунок. А тоді, не чекаючи ліфта, побіг сходами нагору. Квапливо поскладав у валізи одяг і два останні флакончики еліксиру. Готельний службовець, бажаючи, певно, мати на чай, підскочив до моїх валіз.

— А доктор Абреу також виїздить? — поцікавився черговий.

— Так… можливо, — збентежився я.

— А що робити з його речами? Може, покласти на reserve[13]?

Не знаючи, про що йдеться, я погодився:

— Атож, покладіть, будь ласка, на зберігання.

Консьєрж вийшов попрощатися зі мною і цим нагадати про чайові. Я простягнув йому гроші і сказав, що залишу в нього флакончик для консула. Я навіть не усвідомив, навіщо це роблю: був такий заклопотаний і знервований, що нічого не тямив. Тоді розкрив валізу і став копирсатися в навалених жужмом речах під докірливим поглядом когось із присутніх. Знайшовши пляшечку, тицьнув її консьєржу і попрохав:

— Коли навідається аргентинський консул, сеньйор Лаборде, передайте це йому.

В аеропорт я приїхав перед самим відльотом. Схопив валізи й побіг, обливаючись потом і аж згинаючись під тягарем. Хвилювання досягло краю. Тут було стільки інспекторів та поліцейських, що я злякався, чи не за мною, бува. Аж коли опустився на крісло в літаку, то полегшено зітхнув: «Яке щастя!» Мабуть, я зомлів, бо отямився вже в повітрі: стюардеса саме роздавала таці з їжею.

По дорозі з Відня у Франкфурт мене не полишало відчуття щасливого порятунку, проте вже між Франкфуртом і Буенос-Айресом змайнула думка: а чи все можливе я зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам’ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув’язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев’ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з’явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентинцями, яких об’єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.