Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

— Як вам сподобались фанфари? — цісарсько-королівським світським тоном поцікавилась господиня торжества, якій випало супроводжувати гостя. — Добре зіграні, чи не так?

— Чисто, чисто, — старанно, як учень на уроці, закивав Лойз і ошкірився. — Далеко пішли, так. Хіба що надто повільно затягують, ось так: трее-ре, якщо ви знаєте, що я маю на увазі.

— Ви це помітили? — позирк державної дами був холодний і блискавичний. — Оте синкопування, знаєте, загалом тут не до речі. Воно вкралося у виконання, відколи знову з’явилась електрика.

— Електрика?! — Лойз приплющив очі, потім знову закивав головою. — Певно, певно. То все через джазові платівки. Атож, молодь — це молодь.

Лінда кинула погляд через плече, де мав — услід за двома передніми парами — заходити Шеф, одначе перехопила не його погляд, а Єви Піччен.

— Сьогодні я вип’ю справжньої старої горілки, — виклично проголосила Мелісса, чекаючи на заперечення.

— Тобі й херес піде, дитинко, — не забарився глас Авторитету, але не мамин, а Євин.

Вона, єдина компетентна особа, єдина була в костюмі — режисер у ренесансному декораційному фільмі. Єва показала де кому сідати, дали крізь двері знак у великий зал, щоб хор гримнув «Gioia Eterna».

Радість предвічна. Вона переповнила груди Марте і наповнила його очі сльозами, бо він знову побачив Адді, свою Таїну. Адді встигла блискавично переодягнутись і тепер виступала в ролі пажеси. Разом з іншими пажами і пажесами розносила велетенські таці з холодцем і язиком, вудженими риб’ячими боками, на гарнір — помідори, огірочки, зелена селера, доволі часто також розносили шліфовані карафи з вином.

— Ми потім підемо танцювати, — прошепотіла вона йому, чемно кланяючись від самих стегон і тримаючи перед ним тацю. — Коли тут стане надто нудно.

Він кивнув, усміхаючись, і все ще в сльозах, — сльози у нього виступали ще й через дим від-увіткнутих рядком у стіни смолоскипів.

У червоних відсвітах смолоскипів підвівся Шеф. Червоний на виду, червоно виблискували персні на його руках і золото циборіуму, який він тримав тими руками. Він заговорив. Про Велике Лихо, про поневіряння уцілілих, про сміливе рішення залишитись на цій землі на північ від Альп, про фенікса з попелу. Що таке фенікс? Лойз подумав і пригадав. Це той дивовижний птах, що завжди сам себе спалював, а потім, цвірінькаючи від задоволення, злітав увись із власного попелу. Давно вже не було чувати таких промов. Лойз силував себе пити потроху, але вина були надто міцні, до того ж він давно від них відвик. Він примружив очі. Сподівався, що все обійдеться гаразд, не лише завдяки смальцю, якого він передбачливо наївся. Розенгайм вітає Пассау. Ні, Пассау вітає Розенгайм, так завершив Шеф. Всі зааплодували, він також аплодував, аж тут звуком старого фагота у лівому вусі зазвучав голос Єви:

— За протоколом тепер ваша черга, пане Ретцер.

Фаготний звук йому не сподобався. Єва була не дурна і вона вже помітила чи принаймні здогадалась, що він зовсім не той, за кого себе видає, і, мабуть, помітили навіть те, що вони один одного взаємно розкусили. Тут слід бути обачним. Але йому хотілося не тільки бути обачним, але й дещо сказати таке, що мало б політичну вагу. Політичну, правильно. Він встав і обидвома кулаками сперся об стільницю, при цьому дещо хитрувато хитнувся — так і личить темному селюхові після чарки токайського.

— Я, — почав він, — не майстер промовляти, я простий мисливець, рибалка. Ми дуже вдячні. Звісно. Ми-смо чули про пишноту міста і тому приїхали, і воно й направду величезне, хіба ні, Марте? І ми, натурально, радіємо простягнутій руці приятельства, і як Пассау вітає Розенгайм, то так само і навпаки — Розенгайм вітає Пассау, так можна уже казати. То всіх моїх рознемців дуже порадує, ми, власне, все робимо разом, про все дома разом договорюємось, там у нас ніхто не є шефом, як у вас, тут ви нас обійшли з цією чистою організацією. Отож ми все обговоримо біля рідних вогнищ, то я можу вам будь-коли пообіцяти. Ану, Марте, встань, тепер ми маємо чемно сказати, що ми підіймаємо, отже, нашу склянку, наші склянки, до цього стародавнього келиха, ми п’ємо за фенікса з попелу і за приборканого вовка Пассау, і за майбутнє, що залежить від нас. Жиймо, Шефе! Жиймо, милостива пані! Розенгайм вітає Пассау!

І склянки і келихи задзеленькали одне об одне, уже доволі не в лад, і «віват!» загукали мешканці Пассау і тут всередині, і там у великій залі. Пажі познімали смолоскипи, й одразу спалахнуло СВІТЛО — само по собі. Марте вирячився на люстру над столом, де сяяло принаймні шість лампочок — жаринки фенікса. Всі заплескали в долоні, як у малій, так і у великій залі, і оплески перейшли в овацію, коли зазвучали фанфари, і чотири чоловіки, перетнувши велику залу, внесли тацю, на якій лежав дикий кабан. Він був обкладений начиненими поросятами, дикими качками, куріпками, перепелами, а гарнір був з капусти-броколі, майорану, базиліку, між іклами кабан тримав галузку шалфею. Все це поклали на середину дубового столу в малій залі. Шеф узяв у руку довгий синюватий із срібним карбуванням ніж, зробив перший надріз, а потім нарізальники (серед них і різник, з яким Лойз розмовляв пополудні) із своїм інструментом спритно взялись за майстерно приготовану дичину. Лойзові, як старшому з послів, подали перший великий кусень, і він не змусив себе довго припрошувати. (Тепер слід наминати побільше, йдеться про бар’єр від алкоголю — бо найважче було ще попереду.) Знадвору, з ратушного майдану тричі гримнуло — то вистрілили легкі мортири. І перш ніж знову залунали фанфари, почався глибокий, мов з підземелля, гук дзвону. (Дзвонили в соборі? В храмі святого Михайла? В Нідеренбурзі?)

Аж тепер розпочалося справжнє святкування, свято уцілілих. Над скатертинами великої зали вибухав сміх, лунали протяжні терції старовинних пісень: «О прекра-а-сний Вестервальд…» Чоловіки обіймали жінок і цілували їх масними губами, викличні згуки міста вигорланювались у байдужі ліси і в байдужу ніч. Гурти молоді — у мотоциклетних куртках королівської блакиті, в бікіні, у восьмиколірних домашніх сорочках — юрмились поміж столами, ножами і довгими двозубими виделками наколювали качок і ковбасу, відбивали у пляшок горло і пили пурпурово-червоні струмені вина, спрямовуючи їх згори у розкриті роти (ШАТО МУТОН РОТШИЛЬД АПЛЯСЬЙОН КОНТРОЛЕ, ЖЕВРІ ШАМБЕРТЕН, УГОРСЬКІ ДЕРЖАВНІ ПІДВАЛИ, ТАГАНЬ, ГУМПОЛЬДСКІРХНЕР ФЮРСТЕНКЛЯСЕ).

Марте вибрав момент і відірвався від дубового столу еліти. Постояв під стіною, у дверях між малою і великими залами, потім десь між лавами більшості, приєднався до якогось гурту, що, обхопивши за плечі сусід сусіда, співав: «Там, де Богемський ліс, зоставсь мій отчий дім…»

На його обличчі проступив піт, він силувався стримати сльози і дурнувато всміхався. В якусь мить побачив Лойзове обличчя. Лойз штурхонув його під ребра.

— Відтак у «Гроно». У «Гроно», втямив?