Розділ «Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість»

Лойз ще нічого не вияснив, але не квапився. Увечері банкет, мабуть, там викаже себе злоба, яку він намагався збагнути, подасться ключик, розкриється таємниця, знайдеться відповідь на просте запитання: що у Шефа на думці?

Різник підійшов до полиць при стіні і взяв скляну банку, поставив її на стіл під вікном, ножем зняв воскове кільце по ободу скляної кришки, пальцем сколупнув ізоляційну стрічку, що відламувалась затверділими шматками. Він підсунув лезо ножа під кришку, і та подалась із зітханням. Потім перевернув банку і витрусив на стіл пластиковий мішечок.

Мішечок був тісно набитий і твердий, біла маса всередині обернулась на камінь. На шнурочкові, котрим мішечок був зав’язаний, висіла пломба з гербом у вигляді приборканого вовка. Різник ножем вертикально провів по мішечку, плівка розійшлась, і на вимиту тарілку з легеньким стуком випав білий кристалічний камінь.

— Сіль? — задав Лойз зайве запитання.

— Міська сіль, — поправив різник. Він сікачем настругав від грудки жменьку солі.

— А яка різниця?

Різник завмер із сікачем у руці й повернувся до нього здивовано.

— Різниця? Звісно, є різниця. Це ж міська сіль, опечатана, щоб не псувалась. Не для простої ковбаси, тямиш? — він показав рукою на піч у глибині приміщення, де стояли рядком подряпані консервні бляшанки, з яких ішла пара. — Проста сіль для простої ковбаси он там.

Лойз підвівся й підійшов до печі. Було, власне, зрозуміло, чим займався різник: він випаровував розсіл з старих бляшанок, звідки інший вміст — переважно овочі — вже вибрали. Крихітні озерця кипіли й булькали, здіймалась пара, подекуди на внутрішніх стінках насіла тонюсінька шкірочка солі.

— Марудна робота, — сказав Лойз і похитав головою.

— Як так марудна? — обурено відказав різник. — Потребуємо солі. Опечатана сіль під наглядом, зрозуміло? Видається тільки в особливих випадках. Банкет, свята абощо. А на все інше… — він показав рукою на бляшанки.

Власне, подумав про себе Лойз, не так уже й марудна. Допоки консервів багато й допоки є чим палити (ліси давали тепер стільки букових дров і деревного вугілля, скільки потрібно) і випаровувати сіль рентабельно.

До того ж була ще міська сіль, судячи з усього, з пограбованих припасів міст і сіл. За останні десять років, міркував Лойз, місто, мабуть, не могло знайти придатної солі. Знаходили або зіпсовану, або порозтаскувану звірами. В цьому розенгаймці скрути не зазнали — солі багато їм не потрібно, а ту дещицю беруть просто з…

Йому аж щелепа відвисла, проте він узяв себе в руки, встав і щербато посміхнувся різникові.

— Красно дякую, — з дурнуватим виглядом вимовив він.

— За що? За що? — забурмотів той у відповідь, але тепер уже присоромлено через власну нечемність.

— Красно дякую, — повторив Лойз ще дурнуватіше.

Трьома сходинками від піднявся на вулицю і почовгав чоботами на шипах по бруківці, в голові шугали різні асоціації, які вкладались у міцний логічний ланцюг.

Тепер він знав, що на думці в Шефа. І що для них, для рознемців, справи складались не зовсім добре. Зовсім недобре.

Картку надрукували на дорогому тисненому папері, пожовклому вздовж обрізів. Вишуканим шрифтом з усілякими завитками і розчерками читачеві пропонувалось: