Розділ «Частина друга»

— Де тепер візьмеш простішу? — озирнувся через ліве плече Сміт.— Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все-таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника «Snaige».

— Туди я дорогу знаю,— сказав Вессон.— А там?

— Поїдемо борозною, яку проклав змій,— я все ще грався у казочки.— А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

— Якою ще борозною? — спитав тупий Сміт.

— Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

— Ниточка,— сказав Вессон.— Слід веде на сьоме…

— Давай про діло,— перебив його Сміт.— Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.

— Це добре, нехай починається,— сказав я.

— Тобі добре, а їхати не дуже,— поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

— Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину — дзвоніть по мобільному Ібу.

— Як ти сказав? — пирснув тупий Сміт.

— І-бу,— повторив за мене Вессон.— Іб його мать.

Ні, мені таки подобалися ці сіамці[43]. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

— Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

— А пам’ять у тебе непогана,— завважив тупий Сміт.— Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?

— Та хоч і чортові,— сказав я.— Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…

І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім,— про чорта ні слова.

На виїзді з Moskau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

— Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.