Частина друга

Елементал

А цей, що так необачно потрапив мені до рук,— справжнісінький командос, це із тих спритників, що під час відбору диких гусей виб’є із конкурсу найдужчого моцара, воно витривале й живуче, як пес, ніби вже народилося псом війни, і страх як любить розмалювати перед боєм свою мармизу чи принаймні начепити якусь машкару. Знай наших. Цей макоцвітний блазень також начепив на себе чорну маску, наче зібрався грабувати банк, наче український змопівець, що йде до церкви мирити бабусь із різних конфесій, надів, пришелепок, ту маску, а тепер лупає очима крізь прорізи на свого інтеліґентного братана, як обісраний.

Той теж ні в сих, ні в тих, розгубився бідака і попер уперед, в атаку пішов, сцикопіхота нещасна, рукопашної захотів. Мені довелося зробити повний вертикальний шпаґат, щоб «калашник» залетів аж за фікус, але ж водночас я змушений був відпустити командоса, і тепер вони вдвох брали мене в лещата.

Для передиху я збільшив контактне поле, мимохідь загиливши обидва «макари» до фікуса, щоб увесь арсенал тримати на оці, а потім стиснув дистанцію, описав ногою перед сплюснутим носом облудне коло, а другою так затопив інтеліґентові в розум, що він загуркотів східцями аж до більярдної, метляючи руками уже як манекен. Якщо в тому підвалі водилися пацюки, то його знайдуть уже зовсім без вух.

Єдиний, хто був справжнім професіоналом серед цієї милої компи, то це, звичайно, командос. Він справді знав карате, і в його діях відчувалася не лише добра школа, а й виняткова краса. У спортивному костюмі «Puma» він рухався ґраційно, і справді як пума, його так і хотілося погладити по хребту. Наш бій міг би стати найкращим видовищем у цьому шале, але після того, як він побачив, що спіткало його друга, і залишився зі мною сам на сам, якось ураз зів’яв, змізернів, ним керував уже не хист, а тільки тваринна лють. Я завдав йому зовсім слабенького удару, так, щоб навіть не скалічити, тим більше, що командос сам приніс бранзолетки, якими я міг його надовго знешкодити.

Коли він упав навзнак і лежав нерухомо, як лисичка-сестричка, я лише підійшов і зірвав з нього чорну в’язану маску. Це була Ася.

4

Вона сиділа у ліжку, підтягнувши простистирадло до підборіддя, і на її обличчі не було вже ні страху, ні здивування, воно просто застигло в непроникній байдужості; навіть тоді, коли я ввімкнув світло, її очі не примружились бодай інстинктивно, як це завжди буває після темряви. Її не здивував навіть цей водяник, що невідь-звідки тут узявся в мокрім одіві і босий. Втім, на мені вже була легенька болоньєва куртка, яку я прихопив з чужого плеча не задля вдяганки, а тільки заради кишень — треба ж було кудись покласти подарунки для Сміта і Вессона.

— Хедо, я прийшов по тебе,— сказав я.

Бліде обличчя кольору молодого меду було незворушним.

— Хедо… Я той, хто мав забрати тебе ще на лісничівці. То не моя вина, що я запізнився.

Вона звела на мене сині очі, в яких стояла фіолетова відтінь.

— Зодягайся, у нас немає ані хвилини.

Я вийшов за двері, щоб вона мене не соромилася, однак з кімнати не долинуло жодного шурхоту, і тоді я знов ступив до її покою, відчинив шафу і, вхопивши якусь коротеньку трикотажну сукенку, натяг її на Хеду через голову. Я зодягав її, як сонну дитину, вона зовсім не пручалася, навпаки, моя безцеремонність трохи вивела Хеду з шоку, і коли я взяв її за руку, вона покірно пішла за мною.

Ми східцями спустилися вниз, перетнули хол, де, здавалося, під час грози билися навкулачки чорти, потім через темний саж, у якому міцно спав кнур, вийшли на балкон. Гроза була на замовлення: тепер вона вщухла, і тільки з даху ліниво спадали краплі. У небі де-не-де продзьобувалися зірки, поверхня озера ловила їх антрацитові відблиски.

Я стрибнув з низького балкона, простягнув руки назустріч Хеді, і на мить вона опинилася в моїх обіймах. Доторк її грудей до моїх долонь схвилював дужче, ніж там, у кімнаті, коли я похапцем натягував на неї сукенку. Звісно, те, чого не бачиш, завжди непокоїть гостріше.

Тепер, коли я опустив її на землю, Хеда сама вхопила мене за руку і так її стисла, що сумніву не було — вона також угледіла рибалку, що лежав долілиць на мокрому ґраніті. Дзвіночки на спінінґах висіли безгомінно, ніхто не тривожив його сну.

— Не бійся,— сказав я.— Сідай у човен.

Це був дуже завбачливий рибалка, він тримав човен напоготові з веслами, бо коли на гачок потрапляє дуже велика рибина, її краще брати з човна, а не підтягувати до берега, де вона швидше може зірватися.

Я не збрехав Андре Сіякові, коли сказав, що веслування і плавання у мене на першому місці. Кільканадцять помахів веслами вистачило для того, щоб цей зовсім неспортивний човник перетнув озеро, і коли він ткнувся носом у пісок, на тому боці, де стояло рибальське шале, видніла тільки жовта невиразна пляма.

А ось на пісочку і мої мешти, чекають свого господаря, як вірні пси. У чемності я перевершив самого себе: перед тим, як зайти в шале, роззувся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елементал» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 11. Приємного читання.