Розділ «Частина друга»

— Хто за ним стоїть?

— Ніхто. Він сам хотів узяти викуп. Сказати Русланбекові, що тебе вбили, її вкрали і вимагають викуп. Що ж тут не ясно?..

— Справді,— сказав я.— Ясніше не буває.

Але слова свого дотримав. Я не став стріляти у Вессона, тільки, щоб нікому не було образливо, ще раз угатив його головою у сосну. І коли відпустив комір, Вессон упав.

— Хлопці, я ж вас любив,— сказав я. Бо також іноді кортіло щось виголосити в таких ситуаціях, однак із тією істотною різницею, що я казав це не до того, а опісля. Все одно їм не доходило.

Я відчинив задні двері «Опеля», бо там на сидінні лежав пластиковий пакет із моїм сухим одягом.

— Вибач,— сказав я.— Ці люди зрадили нас.

Хеда мовчала.

Я перевдягнувся позаду машини, потім сів за кермо, увімкнув фари і так погнав «Опеля», що мені жаль стало Вессона,— тільки він міг оцінити таку їзду. Тупий Сміт навряд чи. Замість того, щоб відразу натиснути скобу, почав читати проповідь. Хоча шансів у нього практично не було в жодному разі.

Вони не здогадувалися, що я їм не довіряю, не знали, що в «Кака-ду» я побував у ролі Котигорошка, а в такому разі під час моїх московських пригод Ібрагімові випадала роль Вернигори, Смітові — Вернидуба, а Вессонові — Крутивуса. Усе в тому суворому порядку, як ці хлопці з’являються в казочці, а потім намагаються обвести Котигорошка довкола пальця.

Тепер пішли далі. Ібрагімові я не довіряв до кінця від самого початку хоча б тому, що в такому ділі сповна довіряти не можна нікому. А коли в «Кака-ду» він без жодних уточнень виклав три штуки і навіть не обумовив деталі, як же мені бути з Хедою після того, як я вихоплю її з об’єкта, то тут уже геть стало зрозумілим, що і цими грошима, і Хедою він після викрадення розпоряджатиметься по-своєму. І куди ж тоді подіти мене?

А казочка, вона ж мудра. Вона каже, що ці найвірніші друзяки вирішують убити Котигорошка відразу після того, як він визволить королівну. Тому я й повертався до них з королівною уже готовий до всього. Ось так, що може бути простішим?

Простішим може бути тільки те, що я зробив після розмови з Ібрагімом. Погравшись ще трошки в Котигорошка, я без особливих зусиль знайшов собі нове помешкання, бо в Москві, маючи добрі гроші, можна винайняти квартиру де хочеш — від Луб’янки до Кремля. Тож чудовий брелок із самотнім вовком мені довелося перевісити на інші ключі.

Потім я непогано заплатив одному водієві і сказав, що заплачу ще стільки ж, якщо він мене почекає цієї ночі там-то і там від першої години до третьої, а тоді відвезе мене з коханкою в інше місце…

Й ось так воно поки що все йшло за планом. Єдине, в чому я переплюнув Котигорошка і що зовсім не входило в мої плани, то це те, що у лігві змія я знайшов відразу і сестру Оленку, і королівну. Це, звичайно, було занадто. Сестра-жалібниця Холодного Яру стала аґентом московських спецслужб. Я її виховував, тренував, гартував, зламав їй целку, а вони прийшли, як завжди, на все готове. Що ж, буває. Кобила і та зривається за жеребцями і пре між ворожу кінноту. Сказ матки називається. Побігла за Бісланом у Знам’янське — столицю Надтеречного району, де всім заправляли фіскали, і там дослужилася до Москви. Чи не Бісланові я ото подарував ковіньку? Мабуть, йому, він один там був серед них чорненький. Жаль, що перед тим, як зробити небораці подарунок, я не поскородив йому ще й ребра. З кия виходить непоганий спис.

І ще в одному я був чомусь переконаний. Либонь, завдяки своєму ненормальному нутрові і тваринному нюхові, який тут уже споріднював мене не з Котигорошком, а з його суперником змієм. Той як тільки прилітав до хати, відразу: «Е, людським духом пахне»… Але я чув не взагалі людський дух, а запах конкретної людини. Принаймні тієї, з якою обмінювався тілом. І тепер я знав, що мене так непокоїло в Хединій кімнаті на лісничівці, яка стихія торкнула тоді мого нутра…

Ну, гаразд, змій, Вернигора, Вернидуб, Крутивус…

А що далі? Лихий дідок із бородою на сажень?

Я позирнув у дзеркальце на свою королівну і подумав, що, зрештою, всі ці казочки закінчуються весіллям, де п’ють мед-горілку, по вусах тече, а в рот не попадає. А мені про одруження нема чого й мріяти. Хіба що колись трапиться якась царівна-жаба.

— Хто були ці люди? — раптом озвалась Хеда.