Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса»[31] і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.
Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.
Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.
Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч,— він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.
Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.
— Саїде,— звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований.— Що я скажу твоїй матері?
Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.
— Не розумію… Нічого не розумію,— уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою.— Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…
— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося,— сказав Муса.
— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек.— Кого ти маєш на увазі?
— Чеченців, не нас же із вами.
— Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек.— І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так…— Він знову схилив голову.— Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?
— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса.— За гроші дехто піде на все.
— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу,— сказав Русланбек.— Це неможливо.
— Можливо,— вперся Муса.— Справа тільки в сумі.
— Ти що, справді не віриш чинхойцям?
— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.
— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів.— Залиш нас удвох, поговоримо потім.
Муса ледь помітно вклонився і вийшов.
— Нічого не розумію…— Русланбек подивився на мене.— Ви щось можете сказати з цього приводу?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елементал» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 30. Приємного читання.