Що ж до мого власного імені, то Мосар із Султаном Чорним напишуть його на камені-валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп-Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом президента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан КІентийн Жайна — Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особистостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалежність Вітчизни під час віроломного нападу російських аґресорів».
Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примірників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус-Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі-Тюбе знайдено вбитого бандита-українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.
Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все-таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці-найманці допомагали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра-пра-пра-прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.
А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особливого знаку, тільки треба його побачити.
9
А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інґушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інґушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русланів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою — зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть коротший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю. Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегковажили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.
Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фанаберій. А решта все було, як і має бути в провінційному містечку. Ген і стандартний п’ятиповерховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все-таки вирішив ризикнути: по-перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по-друге, за тією стойкою сиділа така здобна франзоля[23], що в мене потекла слина.
— Радий вас бачити,— сказав я.— Ви мене ще не забули?
— Вас?..— Її ротик так і лишився відкритим.
— Ми тоді з вами…— Я «розгубився» ще дужче за неї.— Жаль, я сподівався… Тут і переночувати всього одну ніч, а я десь посіяв паспорт.
— І більш ніякого документа? — спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзинками.
— Та от… ніякого,— я порпався по кишенях, зумисне перекладаючи з одної в другу жмені м’ятої грошви, виміняної ще в хасав’юртівському барі.— Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч,— повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.
— Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.
— Люкс, якщо можна,— сказав я.
Франзоля не прогадала: поверх купи дерев’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш-миш.
На мій подив, люкс тут на другому поверсі був не такий і поганий: передпокій, дві кімнати, телефон, телевізор, не було тільки, певна річ, гарячої води, але я залюбки заліз під душ і, як справжня жаба, став жадібно ловити його холодні струмені. Я, їй-право, скучав за водою, я таки був істотою води, з якої народився вдруге.
Через півгодини я вже сидів у фотелі свіжий, як з грядки, і дивився на телефон, від якого тепер так багато залежало. Але хай, поспішати не варто, нехай усе встоїться-вляжеться.
Та погляд мій постійно наштовхувався на телефон, я його так намагнітив, що він раптом задзвонив дзвінко й пронизливо. Напевно, хтось не туди потрапив.
— Алло!
По той бік дроту мовчали, там навіть не дихали, однак я добре відчував людину по той бік дроту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елементал» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 25. Приємного читання.