Розділ «Післямова ВІД ГЕРОЇНІ»

— Як далі їхати? — запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом.

— На наступному перехресті повернеш ліворуч, — скоромовкою пояснила мені Марина.

— А якщо я тут поверну?

— Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли?

Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося.

— Що це за жученя попереду пхається? — обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості.

— Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований.

Кінь стояв дибки.

— Символізує одну кінську силу?

Жученя проїхало прямо, ми повернули.

Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось — поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?..

На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют.

Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок.

— Натулю, подай серветки — вони на креденсі,— говорила мені мама крізь гамір гостей. — Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,— давала вона настанови батькові.

Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене — то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали.

Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива.

Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом:

— Пропоную влаштувати допит головному свідку! — і я сіпнула Оленку за рукав. — Кажи, кажи все!

— А що казати?

— Все, що знаєш.