Розділ «Післямова ВІД ГЕРОЇНІ»

— А потім ми трошки відлежалися в нічліжці й поїхали додому. Інкогніто.

— Це як?

Марина замріяно звела очі:

— Узяв мене оце Андрій і завдав на спину — й поніс через прикордонний ліс. Як контрабанду. Йшли ми, йшли три доби і нарешті дійшли. Помили в прикордонній річці натруджені ноги і ступили на батьківську землю…

— Андрій помив ноги: ти ж своїх не трудила. А якщо по правді?

— Все по правді! Голову мені Андрій зав’язав такою гарною сільською хустиною, посадив у поїзд — і я поїхала.

— А сам?

— І він поїхав.

— А твої документи? — я нарешті відірвалася від Марини й повернулась до Андрія. — Твій же паспорт знайшли при Юрґені як-там-його…

— Справив собі новий, — чемно пояснив Андрій.

— Наші хлопці на кордоні й не прискіпувалися: він такий лояльний на вигляд, — засміялася Марина, і засміявсь Андрій, і засміялась я, аж сльози виступили.

— А де ви лишили Оленку?

— У селі,— відповів Андрій. — Дуже близько до нашого кордону. Я все сподівався, що місцевим удасться її просто перевести, а потім у нас вона прикордонникам сказала б, що заблукала. Та якось це не виходить. Угорці зі свого боку дуже пильнують, а паспорта її віку на той момент не було.

Я розуміла: Оленці уже не загрожує безпосередня небезпека, але ж як у мене трусяться руки, як рветься серце — туди!

— До речі,— раптом згадала я, обернувшись до Марини, — а Карлос знає, що ти жива?

— Ой, та навіщо йому це знати! Нащо я йому здалася? Ото нема мене — і йому спокійніше!

— Дзвони йому негайно! — нагримала я на товаришку.

«І треба подзвонити Матвію, — подумала я. — Сказати, що з Оленкою все добре».

«Будемо сподіватися», — підняла голову зміюка з мого нутра, але й вона мене сьогодні не могла роздратувати.

І тут зателенькав хтось у вхідні двері. Андрій вийшов у коридор. Клацнув замок, і почувся голос Матвія.