Розділ дванадцятий КАТАСТРОФА

КАТАСТРОФА

О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці — фарба облізла, спинки немає — сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені.

— Привіт! — кивнула я бомжу.

— Здоров, — відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. — Як справи? Що в Яму не заходиш?

— Часу не мала, — кволо усміхнулась я бомжеві.

— Тут як опинилася?

— Та я тут ніби в гостях… А ти?

— Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом — патруль.

Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння.

— Зернят хочеш?

Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув:

— Ану, негайно припинити!

Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав:

— З товаришкою своєю зустрілася?

Він і це пам’ятає?..

Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив:

— Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, — він нахилився ще нижче. — Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним — щось про їжу, не пам’ятаю…

— Голод? — вихопилось у мене.

— О, точняк. Ти його знаєш?