Розділ восьмий КАРТА СКАРБІВ

КАРТА СКАРБІВ

У підземеллі стояла тиша, і лиш Матвій приглушено сопів, намагаючись ослабити мотузку на зв’язаних ззаду руках. У спробі повторити відомий трюк і вивернути руки так, щоб через них можна було переступити й вони опинились би спереду, Матвій дзиґою крутнувся на місці, не втримав рівноваги та завалився набік, штовхнувши мене в плече. Я поточилася. Ключі від машини, які зостались у правій кишені, вп’ялися мені в шкіру, в саме стегно. Матвій смикнувся, щоб допомогти мені підвестися.

— Вибач! Я ненавмисно!

Але я нічого не чула. Від раптової згадки я завмерла з вилупленими очима. Брелок!..

Матвій навпомацки заліз мені рукою в кишеню джинсів і витягнув ключі, де на кільце причеплений був маленький червоний складаний ножик із півстертим нерозбірливим написом. Насправді цим ножиком важко було відрізати навіть кусень хліба, бо висувне лезо хиталось як п’яна Маруся, та зараз про кращий і мріяти годі. Вистромивши лезо, я віддала ножик Матвію й повернулася до нього спиною.

— Так, — попробував він лезо на дотик, — приготуйся.

— Ти там обережніше!

— Ніж тупий! Не ріже, а пиляє.

— А-а-а-а! Болить!

— Вени цілі? Тоді продовжимо.

Шматки мотузки впали на підлогу. Матвій передав ножик мені й нетерпляче чекав, доки я подолаю спротив мотузки на його зап’ястях. Не так уже це було й важко — набагато важче буде розколупати лезом завдовжки п’ять сантиметрів старий іржавий замок, яким, як на мій погляд, не користувалися щонайменше двісті років.

Матвій наблизив лице до великої замкової шпари, але без окулярів, схоже, нічого до пуття не міг розгледіти.

— Ану ти зазирни! — обернувся він до мене.

— А ти мені підсвітиш?

На протилежній стіні поза ґратами висів такий самий старовинний ліхтар, що ним я ледь не скалічила Матвія, але ж бачить око, та зуб не бере…

Через наскрізну дірочку замкової шпари, мені здалося, просвічували такі два зубчики. Та-а-ак. Либонь, треба одночасно натиснути на ці дві штучки… — щось проблематично. Може, натиснути на одну, а друга й сама якось?..

Ліхтар на протилежній стіні не світив рівно, а блимав, бо горіла олія, створюючи цілковиту ілюзію старовини. Ми безуспішно колупали коротеньким ножиком у замку. До двобою з іржавими ґратами я не була готова: руки опускалися на саму думку, що навіть Марина не знає й не відає, куди ми подалися і де нас шукати.

— Слухай, — пхнув мене раптом під лікоть Матвій, — якщо на ці два зубчики треба натиснути водночас, а вони різної довжини, тож різницю треба чимось компенсувати!

— Геніально!