Розділ дванадцятий КАТАСТРОФА

— Що сталося?

І що я могла відповісти на таке пряме запитання?..

Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому.

Мене починало трусити. На вулиці — плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти?

Перед очима стояло одне обличчя — повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», — говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так скажу: в нашому віці вже фарбуй — не фарбуй, не допоможе…»

Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая:

Так у світі повелося:

Я люблю…

Мене кинуло в сон.

І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже — інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі…

І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде.

А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш туди, а назад дороги не пам’ятатимеш, аби зранку вмовляти себе: усе намарилось…

Ніч облягала мене, як цукрова вата. Я лежала, все прокручуючи й прокручуючи в голові миттєві знімки з пам’яті: Марина, як річкова «Ракета», збурює хвилі в басейні, її білява голова зненацька виринає то з того, то з цього боку… Ось вона гризе абрикоси і розводиться про власну геніальність… Ось вона у бостонському приміському готелі дражнить красеня Карлоса…

Я дивилась у стелю, а бачила синє небо над двоповерховим готелем, збудованим із жовтої цегли. Я бачила веселих людей, що спускалися до ставка, а в них під ногами метушилися жовті курчатка, і біла табличка застерігала: «Не наступіть на діток!» Я бачила низькі літаки, що ледь не чіпляли верхівки дерев, я чула їхнє приглушене гарчання — і твій сміх, що перекривав його.

Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива.

Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? — питанням на питання якось відповіла ти. — До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків — до сліз, до болю в зіницях, — і ти скажеш своїм дзвінким голосом — занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш».

Я не плачу, подивись, я не плачу.

Я читала про це в книжках. Думала: як вони могли про таке розповідати? Відтворити почуття, які живуть так глибоко в душі, що часом і сам боїшся їх викликати на поверхню. І відтворити їх так, що я іноді забувала, на якому світі живу: сходячи з ескалатора, ногами розгублюючи сходинки, що з-під ніг втікали, западали, я, піднімаючи очі від тексту, ніби виринала з-під товщі води — і до кінця виринути не могла. Ще півхвилини йшла навпомацки й бачила замість турнікетів… нічого взагалі не бачила! Не було нічого! Як, як можна піднятися до такого рівня, коли твої сльози, легкодухі сльози, що ними ти заколисуєш внутрішній непогамовний біль, раптом зробляться текстом? Стануть словами рани криваві…

А відповіді на питання, як жити далі, ти все одно не відшукаєш.

Треба просто заснути, щоб нічого не відчувати. Треба просто заснути, щоб не чути цього сумного, цього зрадливого голосу, що чатує на тебе по всіх кутках: