Розділ «Частина 3 МІЖ ДВОХ СВІТІВ»

— Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…

— Поганий сон, — визнала Кiра. — У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?

— Сто пудiв.

— Словесний портрет скласти можеш?

— Постараюсь. Вiн такий чорнявий…

— Стоп! — зупинила Березовська. — Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.

Бражник заявив: нереально.

Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше — з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.

— Набирай.

— Кого?

— Кого треба — того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.

— Для кого? Для чого?

— Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.

— Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?

— Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.

Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.

Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.

Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.

А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.

Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.