– Паничам всією Січчю вандрувати можна.
– А слугам?
– Слугам тільки коли при паничі. Дуже рідко буває, що не при паничі, але за наказом панича і цидулка про теє мається.
– Цидулка?
– Ага, паничем написана, курінною печаткою стулена. Інакше стратять.
– А рабам?
– Бидлу – ні! Раби підвальні у підвалах сидять, їм за стіни куреня зась виходити. А рабам земляним тільки у поле свого куреня можна, за розказом панича альбо слуги. Аж ізочиш ти раба на землях іншого куреня, то вабойствуй і не вонпи.
– А як зрозуміти, якого куреня раб?
– Тавро в них на лобі мається. По тавру тому видно, якого куреня бидло. Коли ото іспоткаєш раба з куреня Мухи на землі куреня Горба, то можна його вабоїти і тільки похлюблять тебе. Бо не можна рабам межі куренями швендяти. Мусять плужити, де розказано їм.
Чужий панич з нашими поговорив і поїхав зі своїми слугами далі. Коли проїздив поруч з нами, ми з Федькою схилилися низько, шанували, так само, як і його слуги наших паничів. Поїхали далі. Лісочків нам траплялося небагато, а здебільшого поля, на яких працювали невеликі купки рабів. І дійсно, у всіх на лобах тавра стояли. Дуже здивувався я, коли побачив, що реманент у рабів дерев’яний або кам’яний, чи з кістки.
– А чого ото камінням сапають, а не залізним інструментом?
– Та хто ж жалізо бидлу вбогому дасть? – здивувався Федька.
– А чому онде вдесятьох упряглися і віз тягнуть? Хіба коней немає?
– Коні то для паничів, бидлу до коня і торкнутися заказанє!
Тільки головою я крутив, дивлячись на такі порядки. Рабів нам зустрічалося багацько, всі старанно працювали, жодного не бачив, щоб відпочивав. Інколи за ними слуги на мулах дивилися, щедро лупили батогами. Бувало, що і паничі зі слугами були, коли бачили нас, то неодмінно під’їздили привітатися, звісно, тільки з паничами. Кілька разів нам зустрічалися багаття, на яких висіли великі чавуни, а біля них поралося по кілька рабів, до рота яких прив’язані були дерев’яні чурбаки. Від чавунків пахло вареною картоплею і дертю. Таке в селі варять свиням. Але свиней серед полів не було видно.
– Для чого чурбаки у роті? – спитав я.
– Жеби вариво не їли.
– А що то варять? – спитав я Федьку.
– Рабське вариво. Ріпу з дертю.
– Це для рабів?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Химери Дикого поля» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5 На Січі“ на сторінці 8. Приємного читання.