– А хто се втік? – спитав Дубогриз і кивнув на собак.
– Та двоє бидла з рабів підвальних. Хлоп один, коваль, і дівка. Потайки злигалися, бо вона до кузні потраву носила. Потім хлопця того ферували везти до куреня Соломахи, де коваль усопнув. А в нас їх троє. Дівка просилася з ним, та хто б її слуховав? То ці дурні і угонзнули вчора. Коваль розбив кайдани свої, перепиляв ґрати у кузні, а дівка вислизнула з підвалу. Ізочили теє тільки вранці, одразу за лови взялися. Чи не споткали рабів негідних? – спитав Жох.
Я одразу згадав погляд з кущів і гілку, що рухалася. А потім у мене перед очима став слід на землі, який я бачив. Біля колодязя. Босий слід! І паничі, і слуги всі взуті! Раба не відпустили б до цього колодязя. То це був втікач. Він був тут! Разом з дівкою! Я збирався про це сказати, коли побачив погляди собак. Холодні погляди вбивць. Я не хотів нікого віддавати цим чудовиськам. Не моя справа! То мовчав.
– Братів з куренів сусідських вже сповістили, жеби імали. То не угонзають раби, – запевнив Жох.
– А песи не пішли за бидлом? – поцікавився Дубогриз.
– Пішли, колвек до пикчи, а там встали. Хитрий раб виявився, у воду заліз. Але іманий буде і покараний жорстоко, жеби інше бидло бачило те, – Жох не хвалився, Жох був впевнений, я бачив його погляд і не заздрив тій людині, яка потрапить до рук цього панича. – Що ж, поїдемо далі бидло імати. Іспоткаємоси у курені ввечері. Перехилити хочу з вами кухоль пива! З тобою, новий брате Дубогризе, і з тобою, новий брате Набоко!
– Дякуємо за честь, брате Жох, – кивнув Дубогриз. Він був серйозний, тримав спину прямо. Бачив, з якою заздрістю на нього дивилися джури. Мабуть, мріяли, що колись і самі стануть такими ж паничами з оселедцями.
– Песи, напрод! – наказав Жох, не кричав, але всі пси одразу відійшли від нас і побігли з галявини. Жоден з них не побіг туди, звідки я відчував погляд. І добре, я вже надивився достатньо кривавих сцен. Загін зник з галявини, ми теж поїхали далі. Знову дорога серед ланів. Пшениця, жито, картопля, квасоля, гречка, соняшник. Частенько зустрічали рабів, що працювали у полі. Десятками. Бачили нас і одразу ставали на коліна.
– Слухай, а чого ти так злякався тих собак? – спитав я пошепки Федька.
– Бо то песи, що навчені на слугах і рабах підвальних.
– Як це? – здивувався я.
– Є пси, які імають лише рабів земляних, а слуг не чіпатимуть. А ці навчені були імати підвальних рабів і слуг. Страшні то пси, диявольські. Я на власні очі бачив, коли такий пес повалив слугу і голову йому відгриз!
– А чому вони не напали на Дубогриза?
– Бо він – панич! Пси панича ніколи не чіпатимуть. Вони і джур оминають.
– А що буде з втікачами?
– Яко що? – здивувався моєму питанню Федька. – Спиткати їх будуть. Раба на смерть, а дівку таже до земляних рабів віддадуть. То ще гірше за смерть.
– Їх знайдуть?
– Сусідські курені вже імають, їжі у рабів немає. Спинують, з нори своєї вилізуть і іматимуть їх. Одгетуль до Поганих земель далеко, то не угонзиш.
– А що таке «Погані землі»? – спитав я.
– То є краї за Січчю. Зазвичай раби туди угонзають. Але дарма, бо стоїть там фортеця наша і болота там, і Мара страшенна, – пояснив Федька, але так, що в мене стало тільки більше питань. – О, башта куреня!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Химери Дикого поля» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5 На Січі“ на сторінці 12. Приємного читання.