Розділ 5 На Січі

– Я тії тропи запам’ятав добре, міг би намалювати.

Панич скривився від роздратування, але Непийпиво зрадів.

– Малюй, джуро, – дістав з кишені аркуш паперу і олівець, звичайний олівець, як у Оклункові!

Джура подивився на панича. Той кивнув.

– Малюй.

Джура швидко відтворив слід на землі. Я одразу впізнав його. Рифлена підошва, як у берцах. Непийпиво роздивлявся листок, потім сховав його.

– З десятку бидла ці двоє рабів, які угонзнули, наймолодші були? – спитав Непийпиво.

– Навспак, найстарші. Один, аже, накульгував, на зиму вабоєний був би.

– Що бидло казало про гонзення се?

– Що з кущів вийшли люди у вбранні чорному, з жалізом у руках. Імали двох рабів, інші розбіглиси. Добігли до слуг, ті курень ознайомили. Та допоки прибула звідти спира, нікого юж не було.

– Щось чули?

– Наче гримотіло у небі. Слуги чули.

– Колись ще так бидло угонзалося?

– Ніколи. Овогда угонзили, та ми їх швидко імали.

– Подзора справа, – скривився Непийпиво і замислився.

У повітрі почало пахнути вареною картоплею та дертю. У нас в колонії була своя ферма, де вирощували свиней для керівництва. Їх годували ось таким варивом. Ага, он за сараєм палало багаття, над ним висів казан. Поруч поралося кілька рабинь. Між тим слуги верхи на мулах почали приганяти рабів. Не аби як, а десятками, строго десятками. Ті десятки тупцювали на місці, але всередину не поспішали. До сараю зайшли кілька слуг, закричали. І одразу звідти вибігли жінки з дітьми. Всі худі та дрібні. Перелякані, вони аж тремтіли. Слуги перевірили, чи ніхто не залишився у сараї. Витягли раба, мабуть, хворого, бо він не міг триматися на ногах, хрипів і пускав слину. Панич пояснив, що раб вже третій день хворіє і тримати його далі сенсу немає. Кивнув одному з джур, ще зовсім хлопчику. Той підскочив до хворого раба, перевернув його на живіт, схопив за волосся, задер голову і перерізав горлянку. Вміло перерізав, видно, що це не перша горлянка для нього. Раб захрипів, смикнувся і завмер. Мертвий. Інші раби на це і уваги не звернули, дивилися лише на паруючий казан.

Панич наказав роздати їжу. У жінок та дітей теж не було мисок, то підставляли жмені, як і чоловіки, туди їм сипали гаряче вариво. Побачив, що долоні навіть у дітей були такі зашкарублі, що не боялися опіків. Жінки та діти дмухали на їжу, заходили до сараю. Їх старанно перераховували. Потім почали насипати рабам, що прийшли з полів. Їм насипали більше, аніж жінкам, які сиділи у сараї. Але все одно замало, дивлячись на те, які раби були худі. Шкіра та кістки, що випинали з-під рваного одягу. Отримавши пайку, раби десятками поспішали до сараю. Коли зайшли останні, слуги зачинили ворота за ними на замок.

– Все ладом, – доповів панич, який сидів над аркушем із записами. Віддав Непийпиву невеликий аркуш.

– Добре се, – Непийпиво поклав папір у торбу, приторочену до його коня.

Поверталися до куреня разом. Панич розповідав, що раби тікають дуже рідко, бо їм свої ж заважають втекти. Адже якщо втече раб, то весь його десяток буде страчений. Часто раби самі хапають тих, хто хотів втекти, відводять паничам і тим рятуються.