Розділ 12 Дивовижний порятунок та остаточне розчарування

Я кивнув. Дійсно, всі коханці Понамки, яких я знав, були худенькими хлопчиками. Непийпиво ж був дебелий мужик.

– Тоді хто?

– Та один джура, приємний хлопчик, – вона солодко посміхнулася.

– Вас хоч не стратять за це?

– Ні, що ти, паничі часто сплять з джурами.

– Сплять? Вони що, підораси? – здивувався я.

– Красю, ну ти дикий якийсь. Тут на це не звертають уваги. Головне бути хорошим бійцем, а також запліднювати жінок, все інше: з ким ти товаришуєш і в якій спосіб, нікого не обходить. То не хвилюйся. Красю, а ти знаєш, що посивів?

– Посивів? – здивувався я.

Понамка вихопила шаблю і піднесла мені до обличчя. У шаблі я побачив себе і справді посивілого. Закрутив головою.

– Мені треба поголитися.

– Не треба. Ходімо!

Я пішов. У дворі фортеці нас вже чекав великий загін вершників. Мені підвели дебелого мула зі зручним сідлом. Понамка махнула рукою, і загін вирушив. Спочатку кілька кілометрів по перешийку між болотами їхали тихо, бо боялися Мари. Коли ж виїхали на Велику землю, то почалися розмови і сміх. У всіх було якесь передчуття свята, я не розумів якого саме, але бачив, що на мене дивилися з неабиякою повагою.

Їхали досить швидко, я заморився у сідлі, але потім згадав, як біг днями з ярмом на шиї, і заспокоївся. Почалися поля куреня Кривоноса. Нам зустрілися перші загони слуг, що наглядали за рабами. Слуги вклонялися і жадібно роздивлялися мене, ледь не пальцями показували. Потім до нас приєднався досить великий загін вершників з куреня Кривоноса. Виключно паничі та джури. Їхали далі, пару разів зупинялися, але лише для того, щоб попити води з придорожніх колодязів. По обіді в’їхали на територію куреня Мухи. Нас знову зустрічали слуги, що спостерігали за сотнями рабів на полях. Нарешті стало видно стіни куреня Мухи. Понамка прискорила рух, і ми невдовзі вже були біля куреня, що виявився переповненим людьми. Дуже багато паничів та джур, менше слуг. Народу було стільки, що слуг всередину куреня не пускали. Тільки джур і паничів. Я залишився ззовні, приліг у тіні одного з великих наметів, розвернутого біля куреня. Відпочивав. Чув, як про мене шепочуться слуги. Але підійти до мене вони не наважилися. Потім я заснув і прокинувся від поцілунку. Здивовано відкрив очі і побачив Явдошку.

– Що ти тут робиш? – спитав я.

– Розсказано мені служити тобі! Може, щось принести? – вона вклонилася мені, наче я був не простий слуга.

– Чаю, трав’яного чаю.

– Зараз!

Вона побігла кудись і невдовзі притягла мені глечик з чаєм. Розповідала, що її відправили в степовий табір, а потім терміново повернули і відправили сюди, щоб вона прислуговувала мені.

– Тут добре! Годують досхочу і не примушують плужити важко. Дякую тобі! – вона вклонилася мені. Я тільки кивнув, попивав смачний чай. – Слухай, а то є правда, що ти був у чорних чаклунів?

– Ще раз спитаєш це, вирушиш у степ, – строго сказав я, бо не хотів згадувати те, що було.