Розділ без назви (2)

— А для темних? — мене справді бентежить і цікавить відповідь.

— Для темних? По-різному. Тому ти й не довіряєш янголам. Жодним. Це інтуїтивно. Донедавна ти їм просто не вірила, тепер — майже ненавидиш. А тобі так потрібний був друг.

Мені стає зле від щойно зробленого відкриття. Гра в піддавки з Мечиславом не видається настільки важливою, як те, що зараз відкрилося мені.

— То ти, виходить, мій янгол-оборонець? — не втримуюся від сарказму. — Цікава історія, хлопці. Тільки чи можуть янголи мати янголів-оборонців?

— Не можуть. — Нарешті озивається той, що тримає Віктора за плече. Він також не ховає очі, не ставить завіс чи перепон, як то зазвичай робить Мечислав. Світлим янголам так не личить чинити. Але чим вони кращі за сірих?

— Нічим, — відповідає старший янгол. — Але це — не змагання, Аделаїдо! Це — життя.

Хай йому грець, він читає мої думки. Я кривлюся, мене розбирає злість.

— Ви думаєте надто голосно, панусю. Зараз ви ображені, і тому наче розгорнута книга.

— Що ж, постараюся думати тихіше. — Голова починає крутитися, наче мене щойно промчали на американських гірках: вітер свистить не лишень у вухах, він обтрушує спокій із душі. — Вікторе, що ж тоді трапилося з тим хлопцем, тіло якого ти використовуєш? Ти маєш його пам’ять, знання, але ж де його душа?

— Деякі питання не потребують відповіді, панусю, — відгукується старший.

— А-а-а-а-а! Зрозуміло. Віктор підписав папірець про нерозголошення державної, пардон, янголиної таємниці, так?

Старший доброзичливо всміхається. Схоже, навіть щиро.

— Річ не в цьому, панусю. Чи… не зовсім у цьому. Інколи буває шкідливо й для людської, й для янгольської психіки отак відразу, вмить, усе дізнатися. Ліпше, коли світ відкривається тобі сам, без примусу з чийогось боку.

Мене починає морозити. Я втомилася. День — як рік, і, схоже, кінця йому не видно. Темні, сірі, світлі… Калейдоскоп крил, мов хмар перед бурею. Невже сірі покидьки мають рацію: світлі — не кращі за них, лише трохи інші?

— Тобі треба сісти, Адо. Геть зблідла. — Віктор легко струшує руку старшого.

Це добре, значить, Віктор таки не заручник. Отже, зараз не буде торгу, а я матиму час трохи перепочити перед тим, як почну «рятувати» світ. Чому так хочеться спати?

Стулюю очі, бо світ аж гойдається.

Віктор миттєво долає відстань. Підхоплює мене на руки. «Заради яких ще… янголів він мене тягати здумав?» — кволо ворушиться в голові, але не встигаю засперечатися, бо мене, як маленьку, заносять на руках на кухню, дбайливо садять на стільчик. Друг Віктора чаклує над моєю головою, і я відчуваю, як світ розвиднюється, мене заполонює спокій та умиротворення.

— Якщо запитаю, то ти не збрешеш? — намагаюся піймати погляд Віктора. Хоч то дурня, мені янгола не загіпнотизувати, принаймні коли сили не відновлено. Почуваюся немудрим дівчиськом, що самовпевнено погодилося грати в дорослі ігри.

— Я тобі ніколи не брехав, Адо. І ти це знаєш.