Розділ без назви (2)

— А давай я за тобою залецю вноці? Разом політаємо, от!

— Давай, але в мене поки не дуже виходить літання.

Адці поки що нелегко даються довгі речення, хай би що вона говорила. Дісталося їй сильно і морально, і фізично, ще й кілька разів поспіль. Але навіть через двері в її голосі вчувається тепло, любов та усмішка.

— Це ніцього! Ти лозумна, свидко вцися. Уві сні то дузе плосто.

— Уві сні справді все просто, — промовляє Ірен, відриваючись від книги, яку читає, поки сестри розмовляють. Хтозна, чи надовго її вистачить, та поки що дівчина твердо налаштована вступати наступного року до університету на філологію, хай і на заочне. Тим часом Ірен додає:

— Ой, а знаєте, дівчата, поки Христя вночі літала, то я вірша написала. І теж уві сні. Хочете послухати?

— Хоцемо-хоцемо! Дузе-дузе хоцемо, — лепече мала Христя і захоплено плескає в долоні.

Ірина відкашлюється і починає декламувати:

Так вічно просиш — неба, крил, літати!

От, на, візьми, і полети хоч раз —

не уві сні, а наяву, насправді!

Лети, лети!

Та потім без образ,

бо там, бач, протяги,

вітриська хуліганять,

за комір снігу, граду ще сипнуть.

А хмари — то такі вже пишні пані,

тяжка й холодна біла каламуть!

Там всі чужі, холодні, непривітні,

блакитна крига ріже по руках.