Розділ без назви (2)

— Адо! Розплющ очі! Не смій умирати, не зараз! Ти будеш жити, чуєш?! — шепоче гаряче Віктор.

Який він смішний… Янголи так не вмирають. Так вони просто непритомніють.

Урешті, я заслужила хоч трохи перепочинку…

Епілог

Місяць по тому

Якби міг, Віктор закурив би, хай ніколи й не розумів, що гарного знаходять у цьому занятті курці. Та хоч було б чим руки зайняти, а може, й голову. Однак для Ади це питання чомусь принципове. Тож довелося дати слово, що ніколи й ні за яких обставин не візьме цигарку до рота. Тому теперечки залишається стояти на площадці лікарняних сходів перед вікном й уважно вивчати давно знайомий краєвид двору, який сьогодні задля різноманітності заполонений не лише змарнілим від пізньої осені листям, але й калюжами.

— Ну, як там твоє сонечко?

Віктор знизує плечима. Навіщо питати очевидне? Ілля завжди знає усе краще за нього і все ще не забуває принагідно повчати колишнього напарника з будь-якого приводу чи без нього.

— Одужує потроху. Уже починає вариводити, як усі, хто хворобу долає. Заявила, що як вичухається і знову навчиться розправляти крила, то розмалює їх усіма кольорами веселки.

Ілля опускає голову, ховаючи усміх в очах. Певно, уявив таку картину в деталях.

— Ну, хай спробує. Може, тоді швидше переконається, що головне не те, які ті крила зовні, а те, що в душі відбувається.

— Та я не про це хотів сказати… Просто вона почувається винною щоразу, коли крила в розмові згадуються. От як її переконати, що я не жалкую про вчинене?!

Ілля вичікувально мовчить кілька секунд, не поспішає щось радити. Зазвичай відповідає відразу, посилаючись при цьому на свій чималий досвід. Урешті не втримується.

— Ти ж не шкодуєш, так? Що заплатив благодаттю за душу сірого янгола?

— Не шкодую. — Віктор перестає вдавати, що його цікавить подвір’я, повертає голову до співрозмовника. — Усоте мене запитуєш, і я всоте відповідаю. Важко, звісно, було, особливо попервах, але це — справедлива плата за те, щоб Ада жила, і, головне, за те, щоб залишалася собою. От тільки я її поки що саму покинути не можу, бо сам розумієш… Місто ніяк не вщухне. То ледве втишились темні з сірими, переставши змагатися, хто з них крутіший покидьок. То з наших дехто шкодує, що не можна одним махом позбутися «вороже налаштованих» янголів та істот. Постійно щось відбувається. Як, скажи, таку праведницю, котра має талант утрапляти в усі підряд халепи, саму лишати? Тим паче, що вона ніяк не адаптується до нових знань. Слухай, друже, а може, і справді мені її залишити? Ну, щоб вона винуватою поруч не почувалася? Ти ж справишся сам чи ні?

— Охо-хо, Вікторе. Знаєш, хто найшвидше адаптувався до нової ролі? Ти! Це ж треба таким мотлохом голову забивати! Скільки я схожої маячні від закоханих парубків наслухався… Майже слово в слово! Іди краще до палати, розумнику.

— Не можу поки. Ірен малу Христю в гості привела. Хай собі пощебечуть. Мала на Аду добре впливає, незгірш за ліки.

— Тільки от не пощастило з матінкою, на жаль…

Віктор кивнув, не став уточнювати, кому саме. Хоча в цьому випадку, певно, фраза стосувалася обох дівчат.

— А Софія поки не пробує малу повернути?