Розділ без назви (2)

Вона стоїть навпроти — така, якою я завжди її пам’ятатиму. Усміхнена і трішки сумна. Сиве волосся ореолом накриває голівку. Зеленкуваті очі, смішечки в кутиках вуст і стільки любові в усій тендітній постаті. О, як солодко помирати.

— Бабусенько моя сивенька… — Я пригортаюся до неї, цілую її теплі та трохи вологі очі, щоки, руки, губи, чоло.

Вона гладить мене по голівці худенькою рукою і шепоче:

— Аделаїдочко, онученько! Якою дорослою і якою сильною ти стала! Пробач мені за все, пробач.

Я не розумію, за що вона перепрошує, і також не розумію, чому я мертва, але можу так добре відчувати і запах волосся бабусі, і смак солених сліз на її щоках, і тепло долонь. Це ще не смерть? Це тільки сон?

— Бабусю, рідненька. Забери мене до себе. Тільки ти мене по-справжньому любиш та розумієш. Тут так важко без любові.

Вона зазирає мені в очі. Усміхається.

— Неправда, моя хороша. Тебе люблять по-справжньому. Христинка наприклад. Хіба ти дозволиш спотворити таку світлу душу? А Віктор? Цей дивний янгол тебе любить навіть більше, аніж небеса. Тобі ще не час, внученько. Потрібно повертатися.

— Я не можу, — сумно зітхаю. — На Світовидовому полі я за здійснені бажання віддала свої душу та життя.

— Ти не встигла, моє серденько, віддати своє життя. Я випередила тебе. І я допомогла схопити душу звіра та поселити туди, де йому і місце, — на прив’язі біля входу до Втраченого Раю.

— Але той звір — твій син і мій батько…

— Той звір — не мій син і не твій батько. Він перестав бути сином та батьком, коли перестав любити, коли дозволив собі торгувати власною душею, яка навіть йому не належить. Тільки Богу…

— А він хоч когось любив, бабусю?

— Любив. Але так легко втратити найважливіше, коли забуваєш, як воно — бути людиною.

Я роззираюся довкола. Ми стоїмо на широкій та сонячній галявині посеред лісу чи посеред світу. Співають птахи, мирно сюркочуть у траві цикади, пахне травами та літом.

— Тобі час, доню. Потрібно повертатися. Пригадуєш «неправильну» казку, яку я тобі розповідала у дитинстві? Про дівчинку, яка вперто хотіла піти до лісу, а всі родичі та знайомі відмовляли її. Вони застерігали: не йди до лісу, бо там довкола небезпека. Сірий вовк тільки й чекає, щоб знайти та з’їсти тебе. А дівчинка відповідала: «Якщо не вийдеш із…

— … хати і не зайдеш до лісу, то з тобою геть нічого не трапиться. Кому потрібне таке життя?» — Я мало не реву, коли доказую бабусині слова.

— Так-так, Аделаїдочко. Дівчина завжди так відповідала. І вона пішла до лісу та зустріла там нещасного сіроманця, який потрапив у капкан. Дівчинка пожаліла та визволила вовка, хоча, за старою версією казки, цього робити вона не мала права, бо підступний лихий вовк мав би її з’їсти. Але це «неправильна» казка, ти ж пам’ятаєш, і сірий вовк її не з’їв, а навпаки, чемно подякував за порятунок і подарував дівчинці одну чарівну річ — шматочок свого хвоста. І цей шматочок був не простий, а чарівний, звісно. І дівчинка навчилася відрізняти добро від зла, ненависть від любові, медові слова від справжніх намірів. Вона навчилася розрізняти істинне та брехливе, те, що веде до життя, і що відводить від нього, те, що можна бачити очима, і те, що бачить тільки серце.

— Але в мене немає такого хвоста. І ще я заклала свою душу. А як воно — жити без душі, як?

Бабуся всміхається і відповідає тихо: