Розділ без назви (2)

У колі тільки я і двері. Мечислав, схоже, не дуже розуміє, що я роблю. Ошелешено слідкує за моїми діями.

— Що ти робиш, навіжена? Звідки у неї сіль? — кричить Софія і поривається вихопити у мене з рук мішечок. — Ти що, вирішила якимось дурнуватим колом закритися від нас? Психопатка, звичайною сіллю проти янголів? Ми ж не відьмаки якісь там…

Мечислав перехоплює жінку, сердито трусить нею, наче зламаною лялькою:

— Це ти навіжена! Заспокойся. Вона ліпше знає, що робить. Зараз вона Воротар і Хранитель ключа. Кров янгола та міць ключа їй наказують, і вона змушена скоритися. А будеш заважати та переривати ритуал, я тебе власними руками придушу.

Софія виривається, ображено відступає, поправляючи на голові каптур.

— Так, тепер кров, — дуже спокійно радить Мечислав, вирішивши допомагати і мені, і ритуалу.

— Я знаю, — буденно штрикаю собі пальця лівиці булавкою та швиденько проводжу пальцем по ключу.

— Небом заклинаю, — шепочуть губи, і я бачу, як блискуча поверхня ключа всотує мою кров, перетворюючись на очах із срібної флешки на серйозний великий ключ від добротних воріт.

— Землею прикриваю, — промовляю слова, ловлячи себе на думці, що сама не знаю, звідки в мені беруться вони.

Стаю на праве коліно, кланяюся до пояса землі, торкаюся її ключем та відчуваю, як вона в мене під ногами стає наче живою і дрібно тремтить.

— Сяйвом місячним огортаю, — підводжуся та підношу ключ у себе над головою, дивлячись, як місячне світло оперізує його.

— І росою Божою очищаю! — Руки тягнуться до трави, кладу в неї ключ. Трава, мокра та холодна, враз стає теплою та м’якою.

Ключ усотує в себе воду, і я відчуваю, що стаю одним цілим з ним. Він і я — одне. І зараз я — Воротар, ключниця дверей, які за мить відімкнуться. Я не знаю, що за ними, але знаю, що тільки я можу дати лад і дверям, і всьому тому янгольському безладу довкола.

Краєм ока помічаю: Мечислав уважно слідкує за кожним моїм рухом, боїться пропустити момент, коли обітовані двері відчиняться. І він зайде досередини, щоб отримати те, на що він витратив так багато часу і зусиль.

Земля під ногами вібрує. Я встромляю ключа в двері.

Я повинна зробити те, що задумала. Мене має стати аж на два ритуали.

Я виб’ю волю для бабусі.

І я…

…помру…

…прихопивши з собою Мечислава.