Розділ без назви (2)

— Бідна моя дівчинко! Усе буде добре! І з твоєю душею також. Повертайся до свого «лісу», Аделаїдочко! Якщо цього не зробиш, із тобою точно нічого не відбудеться, ні поганого, ні хорошого, і твоє справжнє життя так і не розпочнеться. Бо тільки те, що має початок, може отримати продовження.

Ми доходимо до краю галявини. Далі починається ліс. Маленька стежина, ледь помітна в траві, веде кудись у гущавину, де майже не видно сонця. Однак там також чути звуки та живуть запахи.

— Я люблю тебе, бабусю.

— І я тебе, Аделаїдочко! Той, хто має в серці любов, ніколи не буває нещасним, запам’ятай це…

Осіння трава пахне опалим листям. Вона неприємно лоскоче обличчя. Дивно, чому моя свідомість досі не відключилася?

Навколо галас. Метушаться люди, ґвалт, крики, які чомусь не переростають у бійку чи щось гірше.

— Дівчинко моя! — знайомий чоловічий голос пробує повернути мене до тями.

Змушую себе розплющити одне око.

Друге не відкривається, вії злиплись, і взагалі боляче ворухнутись. Власник голосу може й сам підійти так, аби я змогла його розгледіти.

Підходить. Опускається на коліна. Це Віктор. Мій любий янгол із білими крилами. В очах — біль, а от у кутиках губ — полегкість.

— Рідний мій змучений янголе! Тепер усе буде добре. Я завжди поруч.

Він ще щось там каже про мою сміливість та відвагу, але цього я майже не чую. Бо від обережного доторку його долоні до моїх уст враз стає легше. І мені вже не так болить, тобто болить сильно, але не там, де була видерта з корінням душа, бо моя душа, цілісінька і незачеплена, знову на місці…

На місці?

Утома та розуміння стискають мене важкими лещатами. Віктор віддав за повернення моєї душі власну благодать…

Та хіба я просила?! Мені не потрібна допомога аж такою ціною… Однак я мовчу, бо не вистачає сил пояснювати це йому. Та й чи варто? Уже нічого не зміниш.

Та Віктор не виглядає наляканим. Його зараз більше турбує моє здоров’я. Він намагається підбадьорити, відкрито всміхається і запевняє, що геть усе в мене до весілля заживе.

Він бере мене на руки, пригортає до себе. Крізь прикриті повіки я бачу, як нас пропускає натовп, мовчки, без шикання та прокльонів. І раптом я згадую про ключ. Він і досі в моїй міцно затиснутій долоні. Я маю цей ключ так заховати, щоб його ніколи ніхто не знайшов. Але куди? Шкода, що мені його не вдалося відправити до пекла. Долоня судомно стискається… Я мушу знищити цей ключ. Бажання — наче молитва. Може, хтось її і почує? І, здається, мене таки чують! Стиснутий кулак раптом прошиває болем — таким, що на хвилю перестаю відчувати всі інші свої негаразди й біди.

Судомить руку. Віктор, здається, все розуміє. Він обережно, але рішуче розтискає мені долоню, кривиться при цьому так, наче і йому пече. Видихає чи то вражено, чи зачаровано, аж доводиться вертіти важкою головою на неслухняній шиї, аби розгледіти, що то його аж так здивувало?

Ключа, через який стільки всього трапилося, більше немає. Є тільки сильно пропечена долоня та купка чорного попелу, який летить униз, підхоплений ранковим вітерцем. Придивляюся до рани. Не збагнути так відразу, чи то стилізований хрест, чи силует птаха, чи схематична людська постать із крилами замість рук… Гарно. А головне — цим точно жодні двері не відчиниш. Історія ключа від дверей Втраченого Раю закінчилася, нову вже хай пише хтось інший, але тільки не я…

Сонце зійшло, і я добре бачу, як у його променях на своєму білому коні гарцює небесний вершник. Світовидовим полем проїжджає сам Світовид. Народжується день, народжується сонце, народжуємося ми. Я всміхаюся й заплющую очі.