Розділ без назви (2)

Мечислав злісно шипить крізь зуби: «Не більше хвилини. Час пішов».

Я кривлюся і погоджуюся. Хіба не розумію: Інка забагато знає, щоб її живою лишити. Однак цієї хвилини принаймні її не вбиватимуть.

М-да, коли Інна тремтіла в Софії на кухні та розмазувала шмарклі по білому личку, мені її вигляд геть не подобався. Але зараз, коли вона впевнена у своїй приреченості настільки, що виглядає спокійною і навіть рішучою, у мені прокидається тривога: вона ж не могла збожеволіти? Чи могла?

— Інно, слухай уважно, — бадьорою скоромовкою розпочинаю. — У нас дуже мало часу. Доберешся до міста — спробуй заховатися. Тут таке розпочнеться, що не до тебе буде, правда. А так, якщо когось із наших спільних знайомих побачиш, передай, що я за ними сумуватиму і нехай мені пробачать, якщо щось там зробила не так. Ірені та Мишку — реверанси та моє розкаяння, бо дитину на них «почепила». Звісно, пізніше, може, й кровні родичі спохватяться, почнуть малу шукати. Та поки Христі з людьми буде краще. Ніби все? От, уклалася у час із випередженням!

— Відмовся, — раптом тихо і спокійно пропонує Інна. — Якщо вони тебе лише чесним словом переді мною чи ще якоюсь дурницею тримають, відмовся, янголя. Бо ми для них — комахи, не сьогодні, так завтра роздавлять. Мене вже точно! І в цьому твоєї вини не буде. А коли погодишся з ними сплутатися, то за рік згадаєш сьогоднішню ніч — і здивуєшся, через кого і через що переймалася. Будеш гарним сірим янголом, може, навіть найкращим, але вже не вітатимешся з сонцем, не розмовлятимеш з деревами, бо вони для тебе стануть дріб’язком. Не дурій, Адо. Душу можна втратити не лишень продаючи її.

— Це ти не дурій, Інно! — серджуся щиро. — Ти точно ні в чому не винна, не тебе б, то іншу чи іншого цапа-відбувайла відшукали, хоч ту саму Христинку. Усе, забирайся звідси! Я тебе, якщо виживу, обов’язково знайду, і тоді договоримо.

— Окей, санні, договоримо. І, Адко, будь ласка, тримайся.

Здається, вона зломлена. Настільки, що стала сильнішою, бо страх залишився десь далеко позаду. Не знала, що так буває. І про «договоримо» ми обидві збрехали. Я відчуваю без всякого передбачення, що вона не буде залягати на дно. Швидше за все, чкурне із міста куди подалі, ледь оклигає. А такі, як вона, оклигують швидко. Нашукає собі інше місто: менше, тихіше, спокійніше… Там і новий рік зустріне… А про ці пригоди заборонить собі й згадувати. Правда, зараз вона сама вірить у те, що дочекається розмови. А я… я їй вдячна. Коли отак озвучують твої думки, то стає легше налаштуватися остаточно.

— Зворушливо, — хмикає Мечислав. Але він теж напружений так, що ледь не бринить струною, тож немає зайвих сил на кепкування й напучування. — Почнемо?

— А з Софією поговорити можна на зекономлений час?

— Аделаїдо! — він підвищує голос, поки що не надто сильно. — Ми ж домовлялися, що..

Я його різко уриваю:

— А ото хіба не вона?

Тепер точно всім не до Інки. Он, очима їдять і Софію, і Мечислава, і мене.

— Так, це я, — Софія поривчасто скидає з голови каптур. Голос сердитий та трохи втомлений. — І знаходжуся тут по праву. Чи в когось є сумніви?!

У мене навіть не виходить злитися на неї: на обличчі під оком синець, на шиї темна смуга, мов хтось її намагався задушити. На аварію не схоже, на випадкову травму тим паче. А от те, що вона оті сліди не маскує, — дивно. Чи то з відчаю, чи, знову ж, гординя, мовляв, та плювала я на всіх.

— А темні тоді де? Ну, ті, що тебе викрали та утримували? — Моє запитання видається дурнуватим, але, схоже, іншим про це теж цікаво дізнатися. Он як витріщаються.

— Адусю, сонечко, — Софія зітхає майже щиро. — Та яке це має значення? Ну, он стоять неподалік, спостерігають. І не роблять зайвих рухів. Ти ж не думала, що янголи влаштують бої без правил? Одне одному в горлянку вчепляться, почнуть битися за щось там ефемерне. У Втраченому Раю здобичі на всіх вистачить. Та ти, напевно, не дуже і в курсі, яку скриньку Пандори збираєшся відімкнути. Я взагалі завжди вважала, що не годиться дітей у дорослі ігри вплутувати.

— Змовкни, сучко! — Це вже Мечислав. Мені хочеться відступити вбік, бо я добре відчуваю, наскільки важко йому в цю мить стримувати всередині звіра. Завдяки подарованому паном Олегом оберегу я запах звіра не чую, тільки відчуваю його міць. — Дай Аделаїді спокій. Не ревнуй її до того, до чого не варто ревнувати. Так, ти не спромоглася народити спадкоємця. І дівку на світ Божий привела. Так, ти заздриш силі та молодості Аделаїди. Так, і ти не жертва, незважаючи на всі синці та рани на тілі. Темні янголи не бувають жертвами. Чи не час скинути маску, Софіє?! Завжди дивувався тому, яке ім’я ти для себе вибрала, коли ставала людиною. Софія — премудрість Божа!

Софія гнівно блискає очима, але стримує себе і навіть чіпляє на губи щось схоже на посмішку.