Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Де ви були в ніч, коли сталася пожежа?

Ні, пісеньками від нього не відмажешся.

— Пане Вальтер, Мар’ян першим помітив вогонь і першим кинувся гасити, — встромив свого носа в розмову двох гавруків[24] наївний Януш.

Ех, Янеку-Янеку, не знаєш ти життя!

— Серйозно? Першим? — слизькі чорні очі дивилися зовсім не насмішкувато і далебі не сердито. Вони просто дивилися на мене, і я вже бачив стовп кари й той цоколь, на який впаде моя голова під улюлюкання жителів мого міста… Хоча… Так, здається, карали тільки шляхтичів. Таких, як я, вішали… — Ваша кімната на другому поверсі в кінці галереї?

Усе рознюхав, падлюка, — лайнувся я про себе, хоча на мені далі виблискувало суцільне блаженство…

— Залежно, звідки дивитися. Якщо з кінця галереї…

— І о четвертій ранку ви раптом зриваєтеся і чомусь летите в бібліотеку… Вам почитати захотілось, пане м-м… Небродович?

Уявіть собі, пане Вальтер.

— По-вашому, я прокрався до бібліотеки, підпалив ці папери, почекав трішечки та одразу ж підняв шум і кинувся їх гасити? Чи не занадто закамарно для правди? — спитав я з бравурою в голосі.

— Не занадто, — відрізав він без найменшої бравури. — Вас тут цінують. Ви врятували пана цього маєтку від лютої смерті. Ніхто вас не запідозрить, а кілька дріб’язкових опіків дадуть вам статус героя.

— Ви втратили залишки глузду!

Знову Януш. Я б ніколи не посмів так звернутися до поліції.

— Спочатку ви звинувачуєте в шахрайстві й у вбивстві мого батька, у зраді — мою маму, а тепер ображаєте мого гостя, і все це в поки що моєму домі! Я не потерплю цього!

— Ми дуже перепрошуємо, пане Губицький, — виразно зиркаючи в бік свого нібито підопічного захвилювався намісник. — Ніхто тут не хоче вас ображати…

Головний столичний поліціянт підвівся і миролюбно промовив:

— Якби ви захищали достойних…

Усі підвелися слідом за ним.

— Я певен…

— Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано…