Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Хай буде вам Технічна академія…

Необхідність прикидатися відпала. Але тепер я справді нічого не бачив. Сказано ж: не спокушай долю — і вона не замастить тобі очі чистотілом!

— Юзику, швидко сюди воду! І посади його кудись! Ні, не треба терти очі, це не чистотіл, це сік подорожника, зараз промиємо ромашкою, і все пройде… я ж просив не терти!..

В обід я почувався вже досить нормально, хоча куховарка все ще мала зі мною клопіт, підсовуючи мені одне блюдо за іншим:

— Я казала їм, що пана одразу видно по халявах, а вони — за́сланець, за́сланець…

Що вона там бачила по моїх запилених халявах — я зрозуміти не міг.

Пан Модест Маринович зайшов до моєї кімнати під вечір, коли я навпомацки цілими оберемками відтинав корінці різних рослин від стебел і складав їх у два різні баняки. От по його халявах одразу було помітно, що ви маєте справу з паном доктором, а не з якимось партачем[158].

— Від тих крапель, які я був тобі закрапав, ти мав би вже краще бачити…

Я похитав головою, не припиняючи свого заняття. Так було простіше уникати прямого погляду…

— Якщо вдаряють по голові, краплями тут навряд чи допоможеш… Просто я сподівався… Не знаю навіть, на що я сподівався…

Не буде жебрак на площі Ринок бачити. Уже ніколи. Як ніколи чітко я це зараз усвідомив. Як актор, котрий грає засудженого до страти, на мить усвідомлює, як це — бути засудженим до страти…

— А приступи задухи? Давно це почалося?

— Місяць тому.

— Зараз я послухаю твої легені і…

— Це не в мене, це… у мого знайомого…

— Дорогий тобі?

Я кивнув. І тільки потім усвідомив, що зробив…

— Тобі треба його сюди привести, я не маг, щоб на відстані діагнози ставити…

— Люди кажуть, ви — непоганий лікар. Таке лікується?

— Це залежить від того, як часто хворів він запаленням легень чи бронхів, знаєш?