Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Ти побіжиш за жандармами, чи він іще когось тримає для таких випадків?..

— А я шо… шо скажуть, те й зроблю… Він тільки кухарку і конюха тримає, їм дорога до його кабінету заказана… Ніхто не має знати, що він приймає людей, бо в нього забрали цей, як його…

— Дозвіл на лікарську практику?

— А ви звідки знаєте?

Поживеш із моє…

— Пан Маринович дуже боїться, шо хтось довідається… Він і мене далі кухні не пускає… Побачив би в себе в покоях, забив би до смерті, я знаю…

Звідки ти можеш знати, як забивають до смерті? Якби ти побачив таке хоч раз, ти б уже далеко звідси був. Що ж я тут досі роблю?

Вечірній вітер приніс прохолоду і передчуття чогось незворотного. Так завжди бувало восени. У такий час двадцять років тому замордовано моїх батьків. І ті, хто бачив це, зараз або далеко звідси, або посивіли і перебралися жити на горище льокалю на тій межі міста, за якою збирає підданих пані Бідність, вишкірюючись своїми гнилими зубами. Та й місто моє, вповідають, змінилося з тих часів, як міняється юна панночка, коли стає панною на виданню. Дивиться в майбутнє — і не відає, що її там чекає…

Лихо йшло за мною з тих часів, а я, наївний, сподівався, що то просто вечірній вітер…

Хмари раптом розійшлися. Сонце цього разу виграло битву. Є надія, що не востаннє.

— Повтори… повтори, що ти сказав?

— Я шо, я ніч-чого… дайте мені пляшечку, бо мені треба йти…

Я взяв її двома пальцями за горлечко.

— Повтори, бо опиниться зараз на землі…

— Ой, не треба, пане, не т-треба, я… я казав, шо пан лікар не любить, коли…

— Після цього що ти сказав?

— Шо… шо сліпого він, може, ще впустив би…

Вікна вілли здалися мені не такими вже й задраєними. І навіть до дзвіночка я подобрів.

— Слухай, цямкачу…

— Мойсей.