Козак Мамарига

— Випусти мене, козак Мамарига, уже ти мені повиправляв руки.

— Ні,— каже,— ще не пора тебе випускати. Ось я,— говорить,— стіл приберу, то тоді покажу! Торбочко-волосянко, уберись,— каже.

Торба убралась. Повісив він торбочку, виймає арапник дротяний і давай тоді ведмедя ззаду почищати.

— Ей,— каже,— козак Мамарига, пусти, за що ти мене б'єш?

— А ти,— каже,— нашого брата уже багато попоїв. Як я тебе нагодую, ти більше не схочеш нас їсти!

Тоді став його батогом гостити ззаду так, що шерсть летить тільки. Він реве та проситься, а той гостить. Ну, бив, бив, утомився, ліг відпочити. Відпочив, оп'ять за свою роботу, оп'ять б'є. На половині ведмедя з обох боків вибив йому шерсть всю чисто. Ліг, заснув козак Мамарига.

Розвиднілось. Підходять королівські слуги до віконця (віконце перегороджено залізом), дивляться у віконце; побачив їх ведмідь. Вони обзиваються до ведмедя.

— Мовчіть,— каже ведмідь,— мовчіть, бо пан мій спить, бо як устане, то буде знову бити.

Вони почули, назад пішли. Говорять:

— Щось обзивається ведмідь, мабуть, козак Мамарига живий.

— Ні, не може бути, а підіть узнайте.

Пішло їх чоловіка чотири, чи що. Підходять до дверей, відмикають двері. Відчинили, коли ведмідь у дубові стремить. Каже:

— Мовчіть, бо пан мій спить. Ступайте собі, бо як устане, то буде бити.

Підходять вони до короля, кажуть:

— Козак Мамарига спить, а ведмідь у дубові стримить.

— Ні,— говорить,— я не вірю. Хто б його у той дуб засадив? Ну, підем же тепер.

Узяв собі чоловік із шість і пішов. Підходять, а той собі спить, а ведмідь у дубові стримить, і шерсть лежить ведмедеві по коліна. Увійшли. Встає козак Мамарига.

— Що,— каже,— куди ви мене, господин, заперли на ніч? Щоб ведмідь мене з'їв? От я його погодував, він більше не схоче нашого брата їсти.

— Ну, козак Мамарига, випусти ведмедя із того дуба.

— Можна,— каже,— по вашому слову я могу випустить.