Козак Мамарига

— Ей, дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте поїсти.

Приходить він.

— Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем. Бо я голів більше сотні положив за того дуба.

Пошанував його, дав йому склянку горілки, балакав з ним, усе добре. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи.

— Ну, хлопці, відпочили? — говорить він на свій струмент.

— Уже відпочили.

— Ну, старайтесь, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвіять попіл по вітру.

Ухопились за роботу оп'ять. Через годину склали усе у купу увишки як дзвіниця і підпалили — згоріло чисто, тоді і попіл розвіяли.

— Ну, тепер збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну. Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгнув. Поглядає король та королівна.

— Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся!

Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, орішків, півкварти лютого спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару. Вечір.

— Дайте,— каже король,— перекусити йому дечого.

Дали йому. Він перекусив. Загадав король своїм жандармам:

— Укиньте його в кімнату до ведмедя, то той його,— каже,— оженить.

Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здрастується:

— Здрастуй,— говорить,— ведмідь.

Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипочку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей.

— Торбочка волосяна, дай мені їсти і пити!

Тут де узявся стіл, набрався всякими наїдками і напитками.

— Прошу,— говорить,— ведмедю, їсти до мене ідіть. Приступив ведмідь ближче до стола.