Здається, 12 червня адміністрація видала розпорядження звільнити касарні на Борах, де має бути лише совєтський табір для репатріянтів. Поляків — коло трьох–чотирьох тисяч, між якими в тому часі було вже десять відсотків наших, себто совєтських громадян, — перевезено до міста Штааб, за двадцять один кілометр на південь від Пільзна. Відвезено туди й нас. У Штаабі розміщено всю цю масу людей у будівлях великого млина. Житлових мешкань не було — люди розмістились на підлозі та на величезних ярусах пшениці. Вікна в тому млині було загороджено залізними ґратами; між будівлями — висока кам'яна огорожа. На брамі — військова варта. З двору нікого не випускали. Пайок хліба з першого ж дня зменшено з 500 грамів, як то було в таборі на Борах, до 100 грамів на день. На обід і вечерю — якась невиразна юшка, що сильно нагадувала нашу їжу на фабриці.
Було очевидно, що це — делікатна спроба примусити людей їхати додому. Але командування не врахувало того, що в млині було кілька тисяч тонн пшениці. Люди брали ту пшеницю, варили її і їли. Крім того, багато людей мали з собою досить значні запаси німецьких військових консерв — очевидно, «військових трофеїв». За кілька днів у таборі поширились чутки, що американське військо залишає Пільзенську округу, а їхнє місце заступить совєтське військо. В таборі счинилась паніка. Вночі у двох вікнах, які виходили до приватного садка, було виламано ґрати і утікло коло 300 чоловік, здебільшого залишивши свої речі. Мабуть, сто людей було піймали чеські бойовніки і опівдні наступного дня привели назад до табору. Біля вікон поставлено охорону, але, не дивлячись на те, люди далі зникали.
Щоранку під ескортою уквітчаних червоними зірками та іншими революційними відзнаками чеських бойовніків, до млина приходила група старезних дідів–німців працювати. Всі вони були зарослі, як дикуни, чеська влада забороняла їм голитись. На рукавах у кожного з них були жовті перев'язки. За кожними двома–трьома такими дідами, що переносили і вантажили на авта якісь ящики та частини машин, слідував молодий юнак з гвинтівкою, якою, при найменшій нагоді, він нещадно бив підпорядкованих йому дідів. Взагалі всіх тих робітників били прикладами рушниць та кулаками, коли «треба» і коли й не треба. Навіть поляки, що їх уже ніяк не можна обвинувачувати в надмірній ніжності до німців, і ті з обуренням кричали на цих вправних юнаків.
Ще за два дні подано було багато автомашин, і людям запропоновано їхати на батьківщину. Другого дня — теж. Тих, хто не погоджувався, називали фольксдойчерами, що бояться вертатись додому, і це впливало. Проте прямого насильства не було. Положення ставало тяжким — їхати все–таки ми не хотіли. Я звернувся до американського капітана, який керував репатріяцією, сказав, хто я такий (на щастя, він був інженер того ж фаху, що й я), показав йому довідку лікарні про те, що моя дружина лежала хвора, сказав, що в Пільзні я маю родичів (хай уже Господь простить мені ту вимушену неправду!), показав йому ордер на одержання помешкання, якого я справді одержав від «окресного вібору», — і він обіцяв доставити нас до Пільзна. Свого слова капітан додержав: другого дня приїхало вантажне авто і за яких двадцять хвилин ми вже були в Пільзні.
Отже, ми знов опинились посеред вулиці зо своїм візочком. За дві години натрапили ми на Карловатський табір, про який нам казали ще на Борах. Коли ми наближались до табору, то побачили якогось чоловіка, що виглядав на дорогу через високу огорожу. Ми запитали його, як нам потрапити до табору. Був то, судячи з його вимови, селянин–полтавець. Він порадив нам іти до головної брами і мовчки, не питаючись нікого, заїздити до двору. Він сказав також, що табір цей належить до УНРРА та що всякий, хто до нього вступив, перебуває під охороною цієї організації.
Ми з острахом наблизились до головної брами — впустять чи ні? Слідом за автом, що їхало до табору, ми мовчки посунулись з нашим візочком у двір. Військові американці, що охороняли браму, навіть не звернули на нас уваги.
Отже, ми були в таборі УНРРА. Нам і на думку не спадало, що цей день — 21 червня — має стати одним із важливих днів у нашому житті.[205]
Нам ніколи не могло прийти в голову, що доля на кілька років зв'яже наше життя з тією, як у нас часто жартома кажуть, милою чудернацькою «тіточкою» УНРРА — яка зібравши більш мільйона таких, як ми, безпритульних «переміщених», годувала, одягала й оберігала цей мільйон, за московською термінологією, «воєнних злочинців».
Нам, «східнякам», які звикли до жорстоких законів «соціялістичної батьківщини», те ніяк не вкладалося в голові. Ми звикли до інших засад: не робиш — не їси, мислиш не так, як наказує політбюро, — не живеш і т. ін., а тут, на тому «прогнилому буржуазному» Заході, справді, якісь чудернацькі закони. Видумали якесь право «азилю», люди сидять, нічого не роблять, хоч переважна частина, — за виключенням незначної купки інтернаціональних авантурників, спекулянтів, злодіїв, яких досить у кожному суспільстві — до болю хоче й шукає собі якоїсь корисної праці. Розмовляють, про що самі хочуть. В своїх журналах та газетах пишуть усе, що тільки надумають, критикують дії сильних цього світу, і… не бояться, і нікого це не дивує. Чудні країни, дивні люди!..
Бували, звичайно, і чорні дні в нашому УНРРА–житті, ніде правди діти, та, кажуть люди, і на сонці бувають плями. Ці лихі дні бували лише подекуди, переважно як наслідок зловісної Ялтинської угоди. Проте ці чорні дні не можуть затемнити загального світлого фону. Лише за незначними винятками керівні робітники УНРРА в біді завжди були з нами — на нашому боці. Не можу побіжно не відмітити такі, наприклад, світлі, справді християнські постаті, як місс Кумбер Єлена, наш директор, п. Л. Гарт (Фюсен–Альгау).
УНРРА–життя — це ціла доба в нашому, так би мовити, «переміщеному» житті. Це окрема, до того ще й досить велика, тема. А я вже й так набагато ухилився від мого оповідання. Отже, вертаюсь до Карловатського УНРРА–табору в Пільзні.
Тут панував такий же неспокій — усіх турбував можливий прихід большевиків. Отже, всі мріяли про те, як би вибратись із «гостинної» Чехії. В таборі було багато українців — старих еміґрантів, які до війни жили в Чехії. Другого дня я випадково познайомився з дуже милою, чулою людиною — доктором Миколою Самойловичем. Він розповів, що кожного тижня відходить транспорт, який на автах перевозить репатріянтів–французів на Захід. Отже, справа полягала в тому, щоб потрапити до того транспорту, а це було важко, бо французів садовили в авта за списком. Ще за два дні п. Самойлович попередив мене, що завтра вранці від'їде такий транспорт. До того він не додав будь–яких пояснень.
Залишивши дещо з наших речей та наш незмінний візочок, що так багато прислужився нам, з куфрами в руках, вранці ми вже вартували коло того транспорту. Французів садовили справді за списком, але чути було, як називали безперечно не французькі прізвища. Використавши якесь замішання, що виникло, ми з дружиною, відтиснувши набік вартового, минули заставу і упевненими кроками попрямували до авта. З великими зусиллями вилізли на височезне американське авто. Тут були лише наші «французи». Якась злюща пані, побачивши нас, почала кричати, що ми чужі, що ми не входимо до їхнього списку.
«Витя, вибрось іх!» — репетувала вона, звертаючись до молодого хлопця, очевидно, сина. Про які списки йде мова, я не розумів — про це мені нічого не сказав пан Самойлович, — але треба було щось робити. Я сердито гукнув, що пані неуважно дивилась у ці списки, бо ми записані там під числом 18 та 19. На щастя, машини рушили, і все на якийсь час заспокоїлось.
Вже в дорозі нам було наказано поховати свої документи і на кордоні казати, що ми — «німецькі жиди». За вісім годин, зробивши коло 300 кілометрів, нас привезли до міста Бамберґ (на північ від Нюрнберґа), до Уланен–касерне — до табору для французів–репатріянтів.
Приїхало з цим французьким транспортом сім французів та шістдесять п'ять «німецьких жидів», тобто нас. Вже в Бамберґу довідався я, що все це було зроблено не за наші гарні очі та що значна частина тих українців, що приїхали, заплатили — хто три, хто чотири тисячі чеських корон, хто золотого персня або золотого годинника. Ми та ще з десяток людей проїхали на тих машинах, як–то кажуть, задурно. Отже, добре ставлення начальника французького транспорту до нас мало неабиякі підстави.
На ранок у конюшні, де нас було розміщено, з'явились французькі вояки з червоними зірками й наказали в досить рішучій формі збиратись на завтра вранці їхати до СССР. О, Господи, знову теж!…
Ще за два дні всіляких хвилювань Бамберґський Український Комітет, дякуючи зусиллям того ж таки доктора Самойловича, забрав нас із табору на поруки, як «нансеністів»[206] і помістив у зруйнованому, без даху та вікон, ґастгавзі — «Ротес Оксен».
Звичайно, на тому наші пригоди не закінчились. Ще довго нас усіх переслідувала жахлива примара репатріяції. Ще майже чотири місяці повз наші «вікна» — дірки, забиті дошками, щодня мчали американські авта, переповнені нашими менш щасливими земляками.
Перевіз французів на батьківщину скоро було закінчено. Уланен–касерне надовго було обернено на совєтський табір для репатріяції. Табір охороняли досить добре; проте було кілька масових утеч, було також кілька випадків самогубств.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ V. Роки 1944–1945–й“ на сторінці 6. Приємного читання.