Розділ V. Роки 1944–1945–й

Після шести місяців тяжкої праці в кар'єрі, чи, як там казали, на шахті, до того ж в умовах напівголодного животіння, я занедужав на тяжку серцеву хворобу. Коли за півтора місяця я «видужав», мене поставлено на «легку» роботу — до шамотного цеху. Тут мені пощастило: форарбайтер цього цеху — старий, статечний робітник, інвалід першої світової війни — більш терпимо ставився до «авслендерів». Від нього іноді можна було чути також добре відоме «лянґсам, ніхт зо шнелль» (поволі, не поспішай). Він прибирав суворого вигляду й сердито погукував: «льос!» лише тоді, коли на обрії з'являвся господар фабрики — людина жорстока, черства, що ненавидів нас усіх.

Але найстрашніший для нас усіх був «ляґер–фюрер»[184] Ґабріель, напівчех, член партії націонал–соціялістів. Багато горя зазнавали всі ми від нього. Він мав особливість з являтися всюди, де тільки спинилися два «авслендери». Дуже любив він при найменшій нагоді битися. І бив часто дуже нещадно — в обличчя, а то й зваливши на землю свою жертву носками чобіт попід боки. Цей справжній садист із тонкими губами мав завжди перекошене від злости обличчя. Любив він також випити, і тут уже не гребав поляками, які вміли добути десь горілки. Любив також приймати дарунки від «авслендерів» — масло, цукор — звичайно, від новоприбулих робітників, які мали ще дещо з дому.

Дружину мою — з пороком серця та жахливою, застарілою формою ревматизму — було призначено до праці на фабричній кухні: чистити картоплю, брюкву та мити посуд. За два місяці вона занедужала. Після 25 днів хворування послано її працювати на фабричний город. Там за десять днів вона знов захворіла. Після цього, зусиллями того ж ляґерфюрера, поставлено її прибирати опалювальні печі зараз після вивантаження їх, де температура сягає 50–60 і більше ступнів. На другий день цієї праці її принесли до барака непритомну і більше вже вона не працювала, хоч і возили її майже щотижня на різні перевірки до лікарських комісій.

Коли на початку серпня 1944 року почалась будова так званого «східнього валу» по Одру,[185] нас із дружиною разом із партією робітників виряджено на Одру, до села Бобернік, копати шанці. За чотири дні лікар організації ТОДТ відрядив нас назад як цілком непридатних до цієї роботи. Але за два тижні, коли надсилалась нова партія робітників, нас знову виряджено на Одру і ми знов потрапили до цього самого села.

Загальне число робітників на нашому відтинку становило коло 2.000 чоловік, між ними коло 60 відсотків німців–чоловіків. Між «авслендерами» було до ста жінок, які виконували різні допомічні роботи, жінок–німкень на шанцевих роботах на нашому відтинку я не бачив. Працювали здебільшого всі разом — німці й наші люди; були, правда, і окремі німецькі бриґади, які, так би мовити, остаточно обробляли та маскували вже закінчені шанці та бункри. Кермували роботами офіцери організації ТОДТ. Між «авслендерами» було сто чехів, які приїхали на роботи до Німеччини, як вони розповідали, з власної волі. Вони одержували з дому поштові пакунки з харчовими продуктами та цигарками. Час до часу такі пакунки їм привозили посланці з фабрики, де вони постійно працювали. Були це здебільшого огрядні, здорові юнаки. Працювали вони добре.

Робота була тяжка. Ґрунт — сухий глей, який доводилось вирубувати за допомогою важких так званих «кройцгаків». Будували переважно шанці, легкі кулеметні гнізда та ходи для сполучення з запіллям. Всюди понад Одрою, кожних триста–п'ятсот метрів, стояли побудовані ще до війни бойові «доти» — залізобетонові споруди. З боку Одри, себто ізо сходу, були вони дуже добре замасковані — вкриті травою та чагарником.

На роботу виходили ми вранці так, що світало нам уже на місці праці. Додому поверталися з заходом сонця. Снідання й обід привозили на роботу. Годували нас добре, нарівні з робітниками–німцями. Їжа складалася з одної страви, але завжди була смачна й тривка. Після повернення до села (4–5 кілометрів) видавали нам досить добру вечерю. Хліба одержували 500 грамів, сигарет — 8 штук денно. Раз на тиждень — грамів 150 доброго спирту. Ніякого порівняння з напівголодним харчуванням на фабриці не могло бути.

Керівник нашого підрозділу, офіцер організації ТОДТ, вчитель за фахом, ставився до всіх нас добре. Він часто пропонував припинити роботу — спочити, покурити. Того огидного «льос! льос!», що замучило нас на фабриці, ми тут не чули ніколи.

Між іншим, він дуже цікавився життям у Совєтському Союзі. Розпитував про совєтський режим, про комуністичну партію та комуністів: що то за люди, чи багато між ними інтеліґенції; про життя робітників, селян та інтеліґенції в СССР, і обережно, лише наодинці зо мною — про поводження німців в Україні та про ставлення населення до німецької влади. Тримав себе він завжди рівно, витримано, як добре вихована, інтеліґентна людина. Він же влаштував мою хвору дружину робітницею на кухні, де працювали виключно німки. Коли я занедужав, він із німецькою пунктуальністю що три дні присилав мені моїх 24 сигарети, що їх видавали лише на місці роботи тим, хто фактично працює.

Добре харчування після голодного режиму на фабриці і особливо добре, людяне поводження, не дивлячись на тяжку роботу, обернуло перебування на Одрі для більшости з нас у приємний відпочинок. Всі наші «авслендери» помітно поправились, посвіжішали. Після трьох тижнів роботи у мене, до тої сердечної хвороби, яку я набув під час роботи в кар'єрі, з'явились ознаки так званої «ангіни пекторіс». Мене поклали «до ліжка» (в сараї, на соломі), і за два тижні, коли я міг уже потроху рухатись, повернули з провожатим на фабрику, де мені вже майже не довелося працювати.

Мушу з великою вдячністю сказати, що в лікаря організації ТОДТ та в нашого фабричного лікаря в Мускав (на жаль, прізвища їхні забув уже) я та й усі чужоземні робітники завжди зустрічали тепле, співчутливе ставлення. Дружина ж нашого лікаря, яка працювала там же, в амбуляторії, як сестра, була справжнім янголом–хранителем всіх нас. Всі безнастанні намагання нашого «ляґерфюрера» незмінно розбивались об «упертість» лікаря.

Весь листопад та грудень ні я, ні моя дружина на роботу не виходили: рахувались за «Кранкенкасою» (каса хворих). Осінь була чудова. Щоденно ми ходили в ліс збирати опеньки, яких там було сила–силенна. І в тому наше щастя: ми трохи поправили своє здоров'я, що дуже пособило, коли в лютому 1945 року нам довелося пішки відходити на захід.

На початку грудня приїхав представник Галицької СС–дивізії.[186] В неділю в місцевому «Ґастгавзі» (готелі) було скликано збори всіх місцевих робітників–українців. Офіцер — представник дивізії — зробив коротку доповідь про організацію українських національних військових частин та їх завдання, розповів про знущання большевиків над українською людністю на «визволених» ними землях та, зокрема, на землях Західньої України, нагадав «вільне» життя під захистом східнього «визволителя» в 1939–41 роках і, зрештою, звернувся з закликом записуватись до Галицької СС–дивізії, щоб разом із німецькою армією боронити свою Батьківщину. Приймали, коли не помиляюсь, чоловіків до 35 років віку. Говорив він досить добре, складно. По закінченні доповіді виступали й наші робітники — як молодики, так і старші. Записалося, здається, коло тридцяти осіб, переважно з Західньої України. Були це все милі юнаки, національно свідомі ентузіясти. Робітники з Східньої України, як я вже казав, були переважно літні люди.

По закінченні зборів юнацтво проспівало кілька бойових січових пісень та «Заповіт» Т. Шевченка. Далі почались розмови, спогади за склянкою пива. Розійшлися пізнього вечора. Представників німецької влади на зборах не було.

Так прийшов січень 1945 року і відомий наступ совєтських армій.

Більшість совєтської молоді нетерпляче чекала приходу «своїх». Старші люди, в міру наближення совєтських армій, становились усе більше зосередженими та все перестерігали молодь перед завчасною радістю. Ні вихвалювання Кутузова, Суворова, Хмельницького та інших національних героїв, ні золоті паґони, що їх совєтська влада начепила на плечі червоних командирів, назвавши їх офіцерами, ні навіть сталінський «патріярх всєя Русі» — нікого не могли ввести в оману. Все це були люди досвідчені, багато з яких побувала вже по сибірських, мурманських та середньоазійських етапних тюрмах, та добре знали ціну всіх розмов про те, що, мовляв, тепер уже совєтська влада не та, що колись. Де тільки зберуться два–три остарбайтери, зараз зведуть мову до одного й того ж питання: «що ж робити далі?» Тяжко було працювати в Німеччині на становищі унтерменша–напівраба, але ж і на «родінє» теж «не з медом». Невже знов до Сталіна, невже знову «засідання», «мітинґи», «резолюції», «Краткий курс истории ВКП(б)», знову НКВД, заслання, катування? Ні, краще вже смерть!

Пригадую на початку 1945 року стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п'ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС–дивізії, а десь коло 60–70 відсотків східняків–остарбайтерів — до 60 років включно — подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного війська або до Власівської армії.[187]

Але… забрати всіх охочих до війська не було вже часу: події наблизились катастрофально скоро.

Раніш, побіжно, я вже згадував про незчисленні потоки німецького населення, які в умовах тяжкої зими густим натовпом заливали всі шляхи на Захід: між утікачами–німцями часто можна було бачити й отих самих, що їх тепер називають «переміщеними особами», а тоді звали «остарбайтерами».

Навантажені мішками, тлумаками з своїм нужденним майном, рідко на візках або санчатах, а більше на власних плечах, іноді з гуртом дітей, теж навантажених тлумаками, з виснаженими обличчями рухались вони понуро, покірно також… на Захід. Чому ж не на Схід, аджеж там — «Батьківщина»? Що ж гнало їх на Захід? Тим більше це дивно, що хто не хотів іти на Захід, той міг залишатися — чекати приходу большевиків. Коли, скажемо, робітників нашої фабрики повели на Захід, на фабриці залишилось чоловік п'ятнадцять французьких військовополонених — десь поховались, чоловік п'ять італійців, які недавно прибули на фабрику, дехто з підсовєтської молоді та група поляків — чоловік 20–25. Більше того: майстер нашої фабрики, один із найбільш гуманних начальників, умовляв людей залишатись на місці. Мені особисто він казав: «Куди ви підете? Вас усюди наженуть «ваші». Багато з цих остарбайтерів–утікачів розповідали мені, що їм пропонували залишатись на місці, щоб доглядати худобу, яку німецьке населення залишало дома. Населення Німеччини, зокрема Долішнього Шлеську, де мені довелося найбільше спостерігати, виходило на Захід лише з найпотрібнішими особистими тючами. Все майно та скот залишало дома. Ні піянін, ні, тим більше, вазонів з квітами, ні тисяч вантажних автомашин, як це можна було бачити в Києві, не було. За кілька місяців, що я міг спостерігати цей сумний похід, я бачив ледве кілька десятків особових, очевидно, приватних авт, якими їхали втікачі. Звичайно ж — за величезними селянськими возами, навантаженими пожитками, а подекуди лантухами зо збіжжям, ішли десятки людей, власників цих пожитків.