Розділ V. Роки 1944–1945–й

Побіжно відмічу ще одну картину, яку довелось мені спостерігати в місті Білін. Ми підіймалися вгору по дорозі з міста. Нас нагнав великий совєтський військовий транспорт на конях. Один із червоноармійців–їздових якось врізався в купу підвід і тим викликав деяке замішання — рух припинився. До нього верхи під'їхав совєтський офіцер і з брудною лайкою вдарив того червоноармійця в обличчя кулаком, в якому був затиснутий держак нагайки. Оперезавши його ще двічі через плечі нагайкою, офіцер, лаючись, помчав далі. Червоноармійця буквально залило кров'ю, яка дзюрком лилася з носа й рота, заливаючи сорочку й руки. «Красный воин» не подав жадних ознак протесту — мовчки, обливаючись кров'ю, він осаджував коней назад.

В Жатеку нам нарешті пощастило сісти в потяг, який ішов до Пільзна. Уже поблизу Пільзна, на станції, де проходила демаркаційна лінія совєтської й американської зон, з потяга висадили всіх. Ми забралися в убиральні і, просидівши там з півгодини, почули, що крики біля потяга притихли і він став рухатись. Ще кілька хвилин — і ми побачили авто з неграми в шоломах: ми були в зоні американців.

Закінчуючи з гітлерівською Німеччиною, я хочу лише відмітити, що поруч із нелюдськи–жорстокими постатями — господаря нашої фабрики, декого з форарбайтерів та нашого «незабутнього» лаґерфюрера Ґабріеля, чесько–німецького ублюдка, — гідних зайняти місця поруч із окремими героями Бічер–Стоу[194] (авторки відомого твору «Хатина дядька Тома»); поруч із найогиднішими постатями тупих, жорстоких сатрапів — різних «ляйтерів» та «віртів»,[195] з якими мені доводилось зустрічатись в часах німецької окупації, — я не можу не відзначити таких світлих постатей, як пан Н… П. з Дрездена, як нашого керівника на Одрі, офіцера організації ТОДТ, учителя, світлі постаті лікаря в Мускав та його дружини — янгола–оборонця всіх фремдарбайтерів (чужинних робітників), також цілу низку світлих образів, сповнених справді християнською любов'ю та милосердям, сестер–німок (квартірштелле в Гойершверда, в Зака, Вендішбора та ін.), з якими нам довелось зустрічатись під час нашого майже тримісячного пішого маршу по Німеччині на Захід.

Про тих вісім днів подорожування по теренах, зайнятих большевиками, та про півтора наступного місяця, проведених нами в «гостинній» Чехії, на згадку яких ми ще й тепер жахаємось, як від страшного кошмару, а також про послідуючі чотири місяці «уникання» від репатріяції «згідно з Ялтинською угодою»;[196] про французький табір у Бамберзі (північна Баварія), куди ми потрапили, вирвавшись з неймовірними труднощами з «братніх обіймів» чехів, виїхавши з французьким транспортом як «німецькі жиди," — про все це можна б написати ще, мабуть, стільки, як я вже написав. Але, як кажуть, треба мати почуття міри. Тим більше, що значна частина цих жахливих переживань має переважно особистий характер, правда, властивий для більшости так званих «переміщених осіб». Я також не стану описувати ряду «репатріяційних» акцій, як Пляттінґська, Кемптенська, Фюсенська та інші. Про це, як мені відомо, немало писалося в англійській та американській пресі та дещо знають і наші люди.

Отже, спинюсь коротко лише на окремих фактах, які довелось мені спостерігати в Чехії.

За півгодини після того, як ми залишили совєтську окупаційну зону, наш потяг спинився на двірці міста Пільзна, або, як називають його чехи, Пльзен. Нас зразу оглушив жахливий гамір. На двірці було кілька тисяч людей: французи, англійці, американці, бельгійці, поляки, українці, росіяни, монголи, якісь височезні люди з жовтими і червоно–чорними обличями, з величезними турбанами, не менше нашої української діжі, на головах, — мешканці не то Африки, не то Індії, — та ще безліч бозна яких людей із бозна яких країн. Все це метушилось, голосно кричало, реготало. По всіх напрямках цей натовп пронизували стрункі постаті американських вояків та подекуди негрів Голіятів у шоломах та в американській уніформі.

За якийсь час, очунявши трохи від того гамору, ми почали роздивлятись та прислухатись. Від 9 травня ми вже були «поляки» і тому тулились саме до них. До речі, поляків було дуже багато.

Основна тема розмов — це Польща і Совєтський Союз. Всі поляки були чомусь переконані, що американці зараз яке, негайно, завтра ж, почнуть війну, щоб звільнити Польщу від червоної Москви. Поруч нас, біля невеличкого кіоску — натовп поляків. Посередині два американські вояки чи офіцери, які розмовляють доброю польською мовою. Прислухаюсь. Тема — та ж: Польща мусить бути негайно звільнена від нових окупантів. Якийсь плюгавенький, кургузий чоловік особливо репетує:

— Нєх американє дадзон нам бронь, ми самі випендзєми теґо москаля за Ураль!

Американці щось відповідають, але за цим гамором я не міг дочути. Я зовсім не маю на думці образити того завзятого патріота, а тим більше — польський нарід: крий мене, Боже! Але мізерна постать того миршавенького чоловіка була в такому жахливому протиріччі до його зухвалих слів, що я й досі не можу забути його комічної постаті.

З усіх цих розмов для мене стало ясно, що весь цей багатотисячний натовп не хоче їхати додому, та що, судячи з висловлювань окремих американців–військових, цей настрій, можливо, знаходить собі відгук. Мені стало трохи легше дихати: річ у тому, що ще до капітуляції Німеччини ми чули про відому Ялтинську угоду, і тому сподівалися на всякі «неприємності». Їхати ж «на родіну» ми рішуче не хотіли, тим більше, що десь тут, по Европі, блукає наша донька, зв'язок із якою ми втратили ще з січня 1945 року і яку ми конче мусіли відшукати.[197]

В двох пунктах тут–таки на двірці американська кухня видавала макаронову юшку з консервованим м'ясом та білющий, як сонце, хліб. Того й другого ми не бачили вже років зо три.

Повечерявши добре, ми переночували тут же, на пероні. Вранці я пішов купити квитки до Лінца, щоб їхати далі до Зальцбурґа — шукати доньку. Але квитка мені не продали за німецькі гроші та порадили йти до міського банку — виміняти чеські крони. Дружина не наважувалась залишатись у тому натовпі сама, та й гіркий досвід останніх років навчив, що розлучатись, бодай на якусь годину, буває дуже небезпечно. Отже, забравши наш «гандваґен», ми за старим, уже випробуваним способом добрались пішки до банку. Там ми натрапили на земляків–чернігівців, від яких довідались, що Лінц посідають большевики, з «братніх» обіймів яких ми лише вчора вирвались. До Німеччини, як нам сказали, їхати не дозволено. Треба було шукати десь притулку. Нас направили до якогось клюбу, де містився допомоговий комітет. Тут ми довідались, що цей комітет турбується лише долею чехів, які повертаються до батьківщини. Заслуговує на увагу, що в тому чеському клюбі кермували роботою не чехи, а московські червоні «Ваньки». Всюди лунала московська мова. На моє запитання ніхто з чехів не відповідав, але зараз же переді мною з'явився якийсь «товариш», в розстебнутій «косоворотці». Він довго й підозріло розпитував, після чого скерував нас до Пільзенського Бюра комуністичної партії, що містилось поблизу міського театру, порадивши звернутись до якогось, якщо не помиляюсь, «товариша Дорофєєва». Це було, здається, 17 травня. Отже, треба віддати належне виключній вправності та оперативності московської служби зв'язку та пропаґанди: десь уже за тиждень по капітуляції Німеччини місто, що перебувало під американською окупацією, було цілком опановане московськими комуністами.

Вибравшись з клубу, ми, звичайно, не пішли до того «товариша Дорофєєва». За якийсь час натрапили ми на земляків, які порадили йти до військових касарень на Борах, де містився табір для «авслендерів». Ще за годину ми знайшли цей табір і нас улаштували десь під стелею в кімнаті, де вже було коло п'ятнадцяти чоловіків та жінок — поляків.

Після всього, що нам довелось пережити за останні тижні, моя дружина добре–таки занедужала і її покладено до міської лікарні.

В таборі на Борах було, мабуть, не менш як десять тисяч людей, з них принаймні половина — поляків. Загальний настрій такий же, як я спостерігав на двірці. Отже, було очевидно, що ставлення широких польських кіл, які перебували в Німеччині і які ще півроку тому гаряче ждали визволителя — червоної Москви, різко змінилося. Значна частина поляків цілком відмовлялась їхати додому, поки там будуть московські комуністи. Інші й хотіли б їхати, але боялись: в таборі розповідали про фантастичну сваволю, про насильства й грабування совєтськими військовими не тільки німців, а й усіх, хто попадався до них в руки — поляків, французів, англійців. Славнозвісне «дайош часи» та все те брутальне, що творилося в совєтській зоні окупації, знали вже всі.

Про поводження зі «своїми» — українцями, росіянами та іншими підсовєтськими людьми, що їх насильно було вивезено до Німеччини або взято німцями в полон, — я вже й не кажу: про звірячі розправи з цими «ізменниками родіни» знає весь світ.[198]

Приблизно за тиждень якась польська організація розповсюджувала в таборі видавану американським штабом армії газету — «S. H. A. E. F., Feldschirmousgabe» ч. 26 з 10. V. 1945 р. В цій газеті було вміщено наказ Головнокомандувача, генерала Айзенговера трьома мовами: французькою, німецькою та польською. В цьому наказі оголошено порядок репатріяції звільнених військовополонених, чужоземних цивільних робітників та інших переміщених осіб (zwangsverschicktene Personen). Для всіх осіб із західньої та південно–східньої Европи визначено порядок повернення на батьківщину. Полякам давалось право, за їх бажанням, самим вирішити, чи хочуть вони повертатись додому, чи ні. Що ж до нас, себто людей зі Сходу, то всіх нас позначено одною загальною назвою: «Alle Russen», причому наказувалось усіх нас, по можливості, якнайшвидше доставити в розпорядження російської влади.[199]

Цей наказ сильно підбадьорив поляків та ще в більшій мірі схвилював усіх людей, що в цій або іншій мірі мали відношення до Совєтського Союзу. Щоправда, лише дякуючи цьому наказові та досить ретельному його виконанню кількість «переміщених» людей совєтського походження в західніх окупаційних зонах дійшла згодом не п'ять чи шість, а лише один мільйон.

Годували в таборі добре, хліба видавали 500 грамів на особу денно. Після кількарічного голодування люди об'їдались досхочу. Отже, додому ніхто не поспішав їхати.