Розділ V. Роки 1944–1945–й

Мушу, правда, оговоритись: «не поспішати» мали можливість лише поляки та ще деякі національності. Що ж до наших людей, то вони мусіли «поспішати» і то дуже. Сотні американських вантажних авт щоденно привозили до табору і стільки ж вивозили цих нещасних, приречених людей у напрямку Праги — до совєтської зони.[200] Спаслись від «родіни» лише ті щасливі, які в той чи інший спосіб зуміли «перефарбуватись» на польський чи якийсь інший колір, навіть на турецький. Я зовсім не жартую: я знаю особисто двох киян, які разом із численною групою українців зійшли за турків. Якомусь десяткові людей і я поміг, порадивши просто залишити речі в касарні для совєтських репатріянтів, «загубити або залишити (?) у власника німецької фабрики» свої документи, перебратись до польського табору та назвати себе поляками. Але зробити це було, звичайно, тяжко й небезпечно, бо табір буквально кишів від совєтських офіцерів та таємних совєтських шпигунів.

Проте, не дивлячись на особливе становище поляків, за три тижні їх було вивезено до Польщі три, а може й чотири тисячі. Правда, сталося це лише після того, коли ту менш стійку масу, переважно селянство, запевнили, що їхні транспорти будуть проведені аж до Варшави під ескортом американських військ та що совєтські військові ніякої перевірки в дорозі чинити не будуть.

За тиждень–півтора весь табір було забруднено до неможливого. Все навколо було закидано різними покидьками — до людських включно. Ще недавно охайні помешкання тепер являли собою брудні клоаки. У вбиральнях відходи витікали з раковин і вкрили підлогу брудною, смердючою рідиною на три–п'ять сантиметрів; та рідина витікала через пороги в коридор. Не можна було зайти туди, не набравши в черевики цієї рідини. Ніхто з мешканців не хотів нічого робити. Ще за кілька днів чеські «бойовніки» привезли до табору сотню німців — старших дідів та молодих, тендітних дівчаток–німок. Не маючи будь–якого приладдя, прибирали вони весь цей бруд безпосередньо руками…

Двічі на тиждень я одвідував лікарню, де лежала моя дружина. Випадково там натрапив я на лікарку–українку з Білої Церкви, пані Коваленко, яка еміґрувала з України ще 1920 року з відомим тоді хором Кошиця.[201] Вона, спасибі їй, улаштувала дружину більш–менш вигідно.

Десятки величезних чотириповерхових будинків лікарні були переповнені виснаженими до крайньої міри угорськими, румунськими та польськими жидівками та жидами, переважно туберкульозними, що їх було привезено з якихось концентраційних таборів. Вигляд у них був неймовірно жахливий. Багато з них умирало.

Не можу також не згадати про жахливе явище, що його буквально кожних одну–дві години можна було спостерігати на вулицях цього культурного старого міста — це цькування німців.

Щоразу можна було бачити, як натовп мешканців табору, збиваючи один одного з ніг, мчить до огорожі від вулиці, щоб дивитись, як чехи б'ють «СС–манів». Я не міг дивитись на ці дикі сцени, але мимоволі мені довелось бути свідком кількох таких розправ. Якось на одній із головних вулиць міста, трохи вище міського банку, я почув дикі зойки і побачив натовп людей, які били групу, чоловік 25–30, німців. Цю групу, видно, кудись провадили чеські «бойовніки». Вони стояли осторонь, поки йшло це дике побоїще. Казали, що натовп «одняв» від них цих німців. Але коли й справді це було так, коли таки натовп дійсно «одняв» тих арештованих, то, дивлячись на спокійний вигляд «бойовніків», треба гадати, що великих зусиль тому натовпові не довелось застосовувати і перемога над підрозділом озброєних «бойовніків», числом коло 15–ти, досталось не важко. Це було жахливе, брутальне видовище. «СС–манів» били кулаками, палками, камінням. Між тими, що били, траплялись чоловіки, одягнені в добре европейське вбрання та статечні пані, які досить вправно орудували парасольками, а то й кулаками. За лісом кулаків, озвірілих облич іноді можна було бачити спотворені криваві плями. Інших били на землі лежачих уже, копирсаючи чобітьми в скривавлене місиво. На щастя, нагодилось авто, в якому було десятків зо два американців. Після досить довгої боротьби побитих німців пощастило визволити. В супроводі американських вояків цих німців було кудись відведено. Відмічу також, що під час «бою» з натовпом американських вояків чеські «бойовніки» не рухалися з місця. Скільки можна було розпізнати по спотворених, закривавлених обличчях, наймолодшому з тих «СС–манів» було… щонайменше 60 років віку…

Таку ж дику сцену мені довелось спостерігати на початку червня на «Намєсті» — центральній площі міста — з тою тільки різницею, що в числі «СС–манів», приблизно такого ж віку, як і перший раз я бачив, було кілька жінок і двоє–троє юнаків років по п'ятнадцять. Цього разу я натрапив уже на кінець того славного бойовища. Попереду йшов американський офіцер та два вояки. «СС–манів» оточувало чоловік п'ятнадцять чеських «бойовніків» з червоними відзнаками на грудях та з пістолями в руках. Всі «злочинці» були закривавлені до втрати людського образу. Руки тримали піднятими вгору. Лише згодом, коли на це звернув увагу американський офіцер, їм дозволено було опустити руки.

Такі сцени можна було спостерігати на всіх вулицях Пільзна.

Ще жахливіші оргії дикого натовпу відбувались в перших днях капітуляції Німеччини — в Празі. Мені розповідали пані О. Самойлович, п. М. Самойлович, пан А. Мойсіяха та інші, гідні цілковитого довір'я люди, які власними очима бачили дикий розгул зовні нібито порядних поважних людей. Вони бачили, як на вулицях Праги вбивали жінок, чоловіків тільки за те, що вони німці; як кидали німецьких дітей з мосту в ріку, на каміння мостових устоїв; як, схопивши маленьких діточок, «висококультурні» чехи розбивали їхні голівки об перила мосту в центрі Праги; як спалювали чоловіків вам же, в центрі Праги, привісивши їх ногами догори біля вуличних стовпів, підвісивши під голову військовий шолом із палаючою бензиною — і безліч інших, неймовірних, здавалося б, неможливих в людському суспільстві, звірячих учинків. І все це відбувалось, прошу замітити, не в центральній Африці, десь за дві тисячі літ до Христа, а саме в центрі Европи, в двадцятому сторіччі, і саме в 1945 році християнської ери!..[202]

Ледве хто стане заперечувати провини гітлерівських молодців перед народами Европи в цій останній війні, але… навіть врахувавши це, не можна виправдати цієї непотрібної звірячої жорстокости. Тим більше, що, мабуть, 90–95 відсотків цих замучених людей, дітей, немовлят винні за вчинки гітлерівських посібників не більше, ніж, скажемо, наші діти за вчинки й злочини московського політбюра.

Ще з дитячих років я звик вважати чехів за один із найбільш культурних народів Европи. Мушу сказати, що те, що мені довелося спостерігати там навесні 1945 року, сильно похитнуло моє переконання. Звідки така злобність, що спричинило її? Адже Чехія найменш, ніж будь–яка інша країна Европи, потерпіла від цієї війни. Її щадили альянти і не бомбардували; її міста й села цілі, її сини не лежать у чужій, непривітній землі, а всі сидять дома, біля своїх матерів. Чехія не зазнала й сотої долі тих страждань і руїн, які випали, скажемо, на долю Польщі, України, Юґославії, Греції, нарешті — Угорщини, яка, як відомо, не з волі народу потрапила в орбіту держав «Осі». Невеличкі матеріяльні втрати Чехії — людських же жертв вона майже не мала — в багатократ компенсовано величезним майном, що його були завезли німці і яке цілком перейшло на власність чехів.

У Німеччині є багато людей, які прожили в Чехії по п'ятнадцять–двадцять років, які були в Празі під час відомих подій 5–9 травня 1945 року, що їх чомусь чехи називають «Празькою революцією»[203] (?). Я пробував кілька разів з'ясувати, що саме спричинило ці жахливі розправи з мирним населенням уже по закінченні війни, вже коли ворог лежав роздавлений, але мені так і не довелося виявити якоїсь одностайної, певної думки. Дехто запевняв, що всі ці нелюдські жорстокості чинили чеські кримінальні елементи, що їх 5–6 травня, під час «революції», було звільнено з тюрм. П. Мойсіяха пробував довести, що все це жахливе спровокували й виконували місцеві комуністи згідно з наказом із Кремля. Кров'ю невинних німецьких діток, жінок та старезних дідів Москва мала на меті, мовляв, навіки посварити чехів із німцями і в такий спосіб назавжди відрізати Чехії дорогу на Захід. Ні перша, ні друга спроби пояснити ці травневі події в Празі — не переконливі. Те, що мені довелось спостерігати в Пільзні, стоїть у повному протиріччі до таких припущень.

Але найбільш вразили мене прокомуністичні настрої чеського населення. І то не лише серед менш культурних робітничо–міщанських кіл, а й серед інтеліґенції. В Пільзні я випадково натрапив на одну чеську родину, яку я знав ще з Києва. Була це висококультурна, досить численна родина чеських патріотів. Голова цієї родини, доктор К…, колись жив у Петербурзі, де входив до штату придворних лікарів останнього царя Миколи II. Після революції в 1918 році він перебрався до Києва, а 1930 року повернувся до Чехословаччини. Він не був свідком найжахливішої доби комуністичного панування: років «побудови соціялізму», років розкуркулювання, кривавих років єжовщини та всевладного Берії;[204] він знав большевиків лише Ленінградського й дальшого, НЕП'івського періоду. У доктора К… я мав нагоду зустрітись із багатьма поважними громадянами Пільзна. Також я мав нагоду досить часто бувати в пільзенських передмістях — Кошутка та Довдліце. Все це дало мені можливість більш–менш орієнтуватись у тодішніх чеських настроях. Мої чеські враження я мав можливість поповнити розмовами з українцями та росіянами — втікачами з усіх закутків Чехії, яких тепер досить багато в Баварії. Все це люди, які прожили в Чехії по двадцять–двадцять п'ять років.

Мушу сказати, що я пригадую лише два–три випадки, коли мені доводилось зустрінутись із критичним ставленням до тодішніх подій у Чехії та до ближчих перспектив. Решта цього, безперечно культурного, хоч і своєрідного, народу безоглядно, з підсенням вітала братню Москву. Більшість чехів, з якими мені доводилось зустрічатись, як діти, з палаючими від захоплення очима, говорили про дружбу з СССР, про демократичний устрій та щасливе вільне життя народів Совєтського Союзу. Поважні землевласники та підприємці вступали до комуністичної партії. Вони з обуренням відкидали всякі спроби пояснень щодо внутрішньої господарської політики, щодо розв'язання пигань приватної власности та ініціятиви в СССР. Не хотіли слухати про те, як виглядають у практичному житті привабливі здалека гасла комуністів. Вони гаряче доводили, що коли й справді соціялізм у СССР раніше мав деякі неґативні відтінки, яких тепер уже немає, то соціялізм «по–чеському» — буде щось кардинально відмінне від того, що було до війни в Совєтському. Союзі. Говорити щось неґативне про СССР було неможливо й небезпечно, хоч Пільзен у зоні американської окупації. Досить сказати, що доктор К…, який не поділяв того обоження комуністів, не наважувався говорити про це в товаристві своїх земляків. Тільки залишаючись зо мною один–на–один, він розпитував про те, що насправді уявляє собою совєтська влада в щоденній дійсності, чи відповідають правді неймовірні жахливі оповідання, які іноді з'являлись у світовій пресі, про криваве панування большевиків і т. д.

В 1947–48 роках я зустрічав багато нових втікачів із Чехії. З їхніх оповідань видно, що за останні три роки в широких колах чеського населення, а особливо серед інтеліґенції, а подекуди й серед селянства, сталось помітне зрушення, якщо можна так сказати, — на Захід, що чад 1945 року у багатьох уже вивітрився. Але… за всякі захоплення доводиться, часом дуже тяжко, розплачуватись… Безперечно, доведеться заплатити за них і чеському народові. Потрапивши раз у дружні пазурі червоної Москви, вийти з тих «братніх» обіймів, не поламавши хребта, ледве чи можна. Отже, й чехам, безперечно, доведеться покутувати «великою кров'ю» своє хвилеве захоплення.

Якось ранком прибуло до табору на підводах п'ятдесят юґославців із їхнім нужденним майном та купами дітей на возах. За день з'явились чоловік двадцять чеських поліцаїв, забрали коло сотні коней, кажучи, що це є власність Чехословацької Республіки. Благання й плач утікачів не помогли. Але хтось догадався повідомити американське командування. За дві години ті ж поліцаї, в супроводі американського офіцера, привели всіх коней назад і повернули їх власникам.

Здається, 12 червня адміністрація видала розпорядження звільнити касарні на Борах, де має бути лише совєтський табір для репатріянтів. Поляків — коло трьох–чотирьох тисяч, між якими в тому часі було вже десять відсотків наших, себто совєтських громадян, — перевезено до міста Штааб, за двадцять один кілометр на південь від Пільзна. Відвезено туди й нас. У Штаабі розміщено всю цю масу людей у будівлях великого млина. Житлових мешкань не було — люди розмістились на підлозі та на величезних ярусах пшениці. Вікна в тому млині було загороджено залізними ґратами; між будівлями — висока кам'яна огорожа. На брамі — військова варта. З двору нікого не випускали. Пайок хліба з першого ж дня зменшено з 500 грамів, як то було в таборі на Борах, до 100 грамів на день. На обід і вечерю — якась невиразна юшка, що сильно нагадувала нашу їжу на фабриці.

Було очевидно, що це — делікатна спроба примусити людей їхати додому. Але командування не врахувало того, що в млині було кілька тисяч тонн пшениці. Люди брали ту пшеницю, варили її і їли. Крім того, багато людей мали з собою досить значні запаси німецьких військових консерв — очевидно, «військових трофеїв». За кілька днів у таборі поширились чутки, що американське військо залишає Пільзенську округу, а їхнє місце заступить совєтське військо. В таборі счинилась паніка. Вночі у двох вікнах, які виходили до приватного садка, було виламано ґрати і утікло коло 300 чоловік, здебільшого залишивши свої речі. Мабуть, сто людей було піймали чеські бойовніки і опівдні наступного дня привели назад до табору. Біля вікон поставлено охорону, але, не дивлячись на те, люди далі зникали.

Щоранку під ескортою уквітчаних червоними зірками та іншими революційними відзнаками чеських бойовніків, до млина приходила група старезних дідів–німців працювати. Всі вони були зарослі, як дикуни, чеська влада забороняла їм голитись. На рукавах у кожного з них були жовті перев'язки. За кожними двома–трьома такими дідами, що переносили і вантажили на авта якісь ящики та частини машин, слідував молодий юнак з гвинтівкою, якою, при найменшій нагоді, він нещадно бив підпорядкованих йому дідів. Взагалі всіх тих робітників били прикладами рушниць та кулаками, коли «треба» і коли й не треба. Навіть поляки, що їх уже ніяк не можна обвинувачувати в надмірній ніжності до німців, і ті з обуренням кричали на цих вправних юнаків.